40. Загублений скарб.

Зореслава їхала в машині на передньому сидінні і гризла, як мишеня свою частину папушника*. Ще перед від’їздом з будинку Лади, дівчинка попросила Мирославу розділити папушник на три частини, бо звикла завжди так робити. Одну для себе, а дві інші для тата і мами. Так робив татко, так робила мама і Зореслава звикла теж так робити. Але Мирося розгублено подивилася на неї. Великий прямокутний пряник міг розкришитися зовсім і Мирослава сказала дівчинці про це. Тому Зореслава подумала і сказала:

– Добре, діли на четверо. – а коли Мирося запитально поглянула на дівчинку та діловито кивнула в бік Дениса і сказала:

– Одна частина йому. – Мирослава не стала сперечатися а поділила на четверо. Одну частину дала дівчинці, а іншу поклала до кульочка і разом з ним віддала Денису. Той стояв ні в сих ні в ти. Інші дві теж запакувавши в кульочок віддала Зореславі. Денис так і стояв з кульком, але незабаром все ж поклав до внутрішньої кишені пальто і на деякий час забув про нього. Всі обійняли по черзі Зореславу. За цей час зовсім стемніло. Нарешті вони виїхали.

Денис і Зореслава їхали крізь ліс. Зореслава догризла свою частку пряника і дивилася вперед. Вона розповідала Денису про своїх пухнастих іграшкових друзів. А Денис згадував свою доньку в такому віці. Тепер вона доросла і живе за кордоном. Мимохіть Денис посміхнувся, а потім сполошився, згадавши попередній вечір. І подумав про те що вигнав дружину. Але де ж вона тепер? Поглянув на дівчинку. Та дивилася вперед і без угаву торохкотіла. Зореслава вже розповіла цьому дивному дядьку вже усе про свої іграшки, але не про те, що вона знає про нього. Денис підтримував розмову, як міг. Тихо падав сніг і блищав у світлі фар. Над лісом роздався рев, земля задвигтіла. Звукова хвиля пронеслася над ними так сильно, що аж сніг піднявся в повітря і обліпив скло.

– Ой я боюся! – скрикнула Зореслава, але Денис поспішив її заспокоїти:

– Не бійся, це усього лише літак! – а сам гарячково намагався згадати є поряд аеродроми чи нема. Денис згадав, що є і полегшено видихнув. Чоловік вийшов з машини і протер переднє скло ганчіркою, яку знайшов у машині. Двірники не могли впоратися. Вже виднівся виїзд з лісу і за мить машина з двома пізніми пасажирами в’їжджала у село.

– Он туди. Бачиш де світиться? – показала Зореслава хату. – А потім відвезеш мене до мами і тата.

– А це чия хата?

– Це бабусі Килини, татової мамусі. – відповіла мала серйозно.

– А навіщо ж, ми сюди приїхали? – здивувався Денис.

– Треба. Тут ти знайдеш свій скарб, який загубив і про який не здогадуєшся. – нарешті мовила дівчинка.

– Добре. Хай буде по твоєму. – сказав з посмішкою Денис, думаючи, що мова йде про якусь річ. Він здвигнув плечима, коли заглушав мотор і відчинивши дверцята, ступив на сніг.

– Привіт Вулкане. – звернулася вже до собаки дівчинка, коли Денис вийшовши з машини, зсадив малу з високого сидіння на землю. Вона по господарському відчинила клямку на хвіртці в паркані і зайшла, залишивши хвіртку прочиненою.

– А ти чого стоїш, чи особливе запрошення потрібно? – сказала дівчинка, а Денисові вчувся Ладин голос. Вулкан рвонув було обнюхати нового гостя, але його зупинив окрик Зореслави:

– Не чіпай! Бачиш він і так тебе боїться. – і собака, послухався маленької дівчинки. Заліз в буду, тільки ніс стирчав назовні, поки гості не дійшли до хати. Денис йшов по стежці і дивувався тому, звідки дівчинка знає, що він панічно боїться собак. Це було пов’язано з прикрим інцидентом в дитинстві. Тоді на нього напав собака і якби не сусідська дівчинка - одноліток, яка не довго думаючи схопила дрючка і вперіщила ним собаку, як виявилося потім, скаженого. Проте дівчинку собака не зачепив.

– Дивно, чомусь згадалося. – подумав Денис і не помітив, що вголос сказав те ж саме.

– Що? – обернулося маля, вже прочинивши двері.

– Та ні. Нічого. Просто подумалося.

Дитина відкрила двері, пропускаючи дорослого в сіни.

– Хто там? – почулося з-за хатніх дверей голосно, і трошки тихше:

– Сидіть, сидіть, вам не можна хвилюватися.

– Бабусю, то я. – обізвалася Зореслава

– Ой, лишенько. Зірочко, ти чому сама? І де батьки? – сказала Килина і прочинила двері з хати в сіни, щоб падало світло від люстри і щоб Зоряна не боялася темряви, хоча дівчинка була й не боязка. Але побачила на порозі чужого чоловіка, а той не звертаючи увагу на Килину дивився за її спину. За столом сиділа Віра і теж дивилася на нього. У Дениса покотилися сльози, а Віра знепритомніла. Денис кинувся до Віри, а Килина не розібравшись приголубила того поліном по голові, яке стояло у сінях. То Килина внесла його і забула винести. Денис упав як сніп.

– І що тепер робити? – розгубилася жінка, озираючись то на Віру, то на Дениса.

– Що, що? – буркотіла дівчинка, виходячи на світло, – до тями приводити обох. – І інтонації її голосу були чомусь схожі на Ладині. Килина подивилася пильно на онучку, покачала головою, але не сказавши нічого, пішла приводити Віру до тями. Вона вже зрозуміла до чого йдеться. В її сім’ї ходило багато легенд, оповитих таємницями і пов’язаних з першою дружиною її зятя, покійницею Вендулкою. Подейкували, що вона нащадок білої мольфарки Стрижавки. Після того, як Стрижавку захопили у полон чужинецькі воїни, то сила її невідомо де поділася, а може й спить до пори, до часу. А її нащадки є сосудами для цієї сили. Коли сила повернеться, невідомо. Але існує пророцтво, що коли дитя заговорить словами старої людини, то це станеться дуже швидко після цього. І дитя має бути прямим нащадком Стрижавки.

– Що ж, хай буде так. – промовила Килина, приводячи до тями Віру. Віра побачивши Дениса на підлозі, кинулася до нього і відчувши тепло її рук на гулі, яка утворилася на потилиці, завдяки Килині і поліну, чоловік оговтався.

– Добрий ранок, Україно! – жартома мовив Денис і почав підводитися. Віра допомогла йому це зробити. Чоловік помацав гулю на потилиці і посміхнувся, а потім глянув на Віру і постеріг в неї на лобі, якісь темні плями.