39. Сосуд.

За хвилину Лада повернулася в кімнату і поглянула на Марка:

– Так що ви нам, юначе, хотіли розповісти? – Лада очікувала, що Марк знітиться і почне плутано, щось пояснювати, але ні, юнак повів себе гідно. Він мовчки пішов в сусідню кімнату, взяв записник і обережно причинивши двері поклав його на вільний стілець. Розгорнув і перегорнувши декілька сторінок, показав на записи свого діда. Там було написано про те, що біла жінка стане у пригоді через багато віків ненародженою донькою, яка буде сосудом і яка поєднає в собі

– Сосуд, сосуд, сосуд… – Заспівала Зореслава, яка весь цей час сиділа тихенько. Але малеча не вгавала. Вона скочила зі стільця і почала крутитися як дзиґа посеред кімнати. Троє дорослих дивилися на неї і їхні обличчя поступово витягувалися. Потроху до всіх трьох став доходити сенс пророцтва. Першою оговталася Лада.

– Сосуд… – сказала вона і поглянула задумливо на Зореславу.

– Сосуд. – Останній раз видихнула дитина і Марк підхопив її на руки. Зореслава важко дихала. В неї запаморочилася голова від крутіння, проте дівчинка була весела як ніколи. Віддихавшись, вона випручалася з Маркових рук. І якщо вона раніше боялася його, то зараз не мала ні краплі страху, просто хотіла по скоріше щось сказати. Зібравшись з духом, вона випалила:

– Бабусю, я бачила Вендулку! – При цих словах Мирослава подивилася на Ладу, а потім на Зоряну і хотіла сказати, що мала ж її постійно бачить, що ж тут такого. Але Лада махнула на неї рукою, сподіваючись почути щось важливе. І вона це почула.

– Кажи маленька.

– Я бачила Вендулку, а за нею чергу з людей. Страх як багато людей. Останньою стояла жінка. Вона була дуже гарна. Схожа на Вендулку. Спочатку я подумала, що то вона. Але ні. Вендулка була увесь час біля мене. Жінка дивилася на мене і ласкаво посміхалася. А потім сказала: «сосуд для добра і зла, коли прозоре стане червоним». А потім зникла і поступово почали зникати усі ті люди, що стояли перед нею. Аж до Вендулки і залишилася тільки Вендулка. А вже вона сказала щоб я розповіла це вам усім.

– Добре дитино… – Тільки й мовила Лада, замислившись. Більше вона не встигла нічого сказати, як у хату ввійшли Роман, Максим і Янек.

– Добрий день у вашій хаті. – Сказали заходячи чоловіки. Роман залишив Сергія в машині. А Яник побачив Зореславу:

– О! І маленька принцеса тут. – Вигукнув. І поліз за чимось до кишені. – Тримай, я тобі щось приніс, у зайчика в лісі відібрав. – І протягнув Зореславі великого пряника – папушника, облитого солодкою глазур’ю. Зореслава протягнула боязко ручку, поглянула на Янека і взяла папушника. Потім зробила кніксен, як справжня принцеса і сховалася за Ладу. Лада вирішила відправити її додому, але дівчинка була й сама розумна і зазбиралася додому, бо йти через ліс далеко, а скоро почне темніти. Звірів вона не боялася. Вони відчували присутність потойбічного і відходили з дороги дівчинки. Але тут у сусідній кімнаті, заторохкотіло відро, яке чомусь вирішило впасти.

– Ой Господи! Це Денис. А ми про нього й забули. – Сполошилася Мирослава.

– Це ти забула, але не я. – Пробурчала Лада.

Двері сусідньої кімнати прочинилися і показалася скуйовджена голова Дениса. Він вийшов, несучи у руках подушку, на якій раніше спав. Раптом погляд Дениса зупинився на Янекові. Потім він перевів його на Мирославу. Потім знову на Яника. Денис, не зводячи з Янека очей повільно кивнув, а потім наче нікого і нічого не помічаючи звернувся до Зореслави.

– Дякую, маленька господине. Я виспався. – Чоловік наче знав, що то вона попіклувалася про Дениса, щоб йому було не жорстко спати на підлозі.

– А тепер бери мою машину і відвези дитину додому. Водити, я знаю вмієш Дорогу тобі покаже Зореслава. – Звернулася до Дениса Лада, потім нахилилася до вуха дівчинки, щоб тільки малій було чути і попросила. – Не кажи йому по дорозі який сюрприз на нього чекає. – Потім знову звернулася до Дениса:

– І повертайся сюди з тими, кого знайдеш у Зореслави вдома. І ще: в тебе у кишені штанів, найсильніший оберег. Не викидай його. Коли він не матиме сили він сам зникне. Носи завжди при собі. – І додала суворо:

– Ти зрозумів? – Денис кивнув. Потім Лада віддала чоловіку ключі від машини, вийшла з хати, допомогла вивести її з гаражу. А коли Денис і Лада поїхали, повернулася в хату.

– Що сталося? Чому так терміново? – Закидав Ладу питаннями Роман.

– Подивися на записник Ромцю.

– Ну подивився. І що? Звичайний жовтий.

– Ти що дурень? – Скипіла ворожка. – Ти що не бачиш нічого?

– Не сперечайся з нею, брате, бо втече. – Розреготався Максим.

– Нікуди я не втечу, та й пізно вже. Що судилося і возом не об’їдеш. Так і повинно було скластися, Максиме.

– Кажи чому кликала? – Знову встряв Роман.

– Ти подивишся на записника врешті-решт? – Знову почала закипати Лада.

– Ну якщо ти наполягаєш? – Вдавано байдуже сказав Роман Андрійович, а в самого аж жижки трусилися з цікавості. А коли взяв до рук, то не міг відірватися від читання записів, зроблених рукою Марка, колись одного з двох кращих друзів. Романові записник дався до рук без особливих труднощів. Воно й не дивно, адже роман був і по крові і по силі споріднений колишньому власнику записника.

Після того, як Роман відклав записник і подивився на Ладу, а Лада на Романа, запанувала тиша на непевний час. Першим її порушив Марк:

– Ну що там? Щось зрозуміло?

– Все зрозуміло, хлопче. Ось тепер все зійшлося. Тепер ми зможемо позбутися цього проклятого персня і його більше ніхто і ніколи не отримає… – Мовив Роман.

– Так Зробіть це! – Радо вигукнув Марк. І моя мати позбудеться, нарешті, ідеї стати володаркою світу.

– На жаль це не так просто, як нам хочеться. – Мовила Лада.

– А в чому, в чому проблема? Я все зроблю, що скажете! – Не вгавав Марк.

– На жаль Роман Андрійович може померти. – Це вже Мирося вставила слово. При цьому Марк вражено подивився на Паучинського і відступив на крок.