37. «Невмируща смерека»

Після того, як Денис зайшов у хату, Лада, Мирося і Зореслава теж зайшла. Марк сидів на лаві, не знаючи куди подіти руки. Йому так хотілося розповісти про записник, і щойно він хотів розкрити рота, та бабуся помахом руки змусила Марка знову закрити його.

– Мовчи. Поки що.

– Але…

– Цить, я сказала. – мовила Лада і подивилася на юнака так, що той поперхнувся, закашлявся і більше не намагався навіть розкривати рота.

А Денис щойно увійшов у дім, скинув пальто і почав озиратися не розуміючи взагалі де він і що тільки щось сталося.

– Записник! Де записник?! – закричав чоловік і як підтятий впав на підлогу. Мирослава хотіла кинутися до нього, але Лада її не пустила. В цій ситуації дехто виявився проворніший за жінок. Це була Зореслава. Вона зметикувала краще. Дотягнулася до Денисового пальта, що висіло на вішаку і витягнула звідти шишку, яку сама ж і поклала туди. Потім швидко поклала її в кишеню штанів чоловіка, який лежав без свідомості і кудись поважно пішла, не говорячи ні слова. За мить повернулася, тримаючи обома руками Миросину подушку. Підмостивши її якось Денису під голову цю подушку, сама сіла біля нього схрестивши ноги і тримаючи обома руками Денисову голову. При цьому дівчинка закрила очі і почала наспівувати пісню невідомою мовою. Декілька разів повторивши чи то пісню, чи то заговір, Зореслава припинила співати і відкрила очі. З підлоги донісся міцний чоловічий храп. Денис спав. Ладу стурбували слова, які їй почулися у співі дівчинки. Ворожка десь їх чула вже. Але не акцентуючи на цьому увагу мовила:

– Хай спить. Попереджуючи питання, підлога тут тепла просто трішки жорстка, так що не застудиться. Ну що ж друзі, давайте перейдемо в іншу кімнату – потім запропонувала Лада, посміхнувшись, – бо я так розумію цей богатир не дасть нам побалакати – і подивилася на Дениса, що спав на підлозі по дитячому прицмокуючи губами.

– Бабусю, а ти мені розкажеш про «невмирущу смереку»? – спитала Зореслава, по дитячі намагаючись заглянути в очі Ладі.

– Розкажу маленька. – Нахилилася ворожка до дитини. – Але й ти мені розповіси, що це за пісня, після якої цей дядько заснув. Згода?

– Згода. – Кивнуло малятко. І троє дорослих та дитина перейшли в іншу кімнату.

– Стривай, а батьки хвилюватися не будуть? – Мирослава нахилилася та лагідно обійнявши Зореславу, розвернула до себе.

– Ні, – філософськи сказала дитина, жуючи шоколадну цукерку яку отримала від Миросі, і побачивши що така відповідь не задовольнила Мирославу, зітхнула і продовжила, – щойно ти пішла, як я побачила Вендулку. Вона неначе звідкись прибігла, була розпатлана і захекана. Хіба таке можливо? – запитала дівчинка, але не сподіваючись на відповідь, продовжила далі – вона мені й сказала, що треба йти сюди й захопити шишечку з «невмирущої смереки», бо вона стане в пригоді. Я коли побачила того дядька, – Зореслава показала пальчиком в бік іншої кімнати, у якій спав Денис, – то зрозуміла, що це для нього. Бабусю, розкажи. – звернулася дівчинка до Лади. І сіла на стілець поближче до ворожки.

– Ну що ж. Слухайте. – сказала ворожка і приготувалася розповідати, але не встигла відкрити рота, як Марк, який весь час мовчав, мовив:

– Я теж знаю цю історію, але залюбки послухаю. – Тепер настала черга дивуватися Миросі і Ладі. Вони промовчали і Лада почала свою розповідь.

– Тож слухайте, дітвора. – почала свою історію Лада. При цих словах Зореслава засунула вказівний пальчик собі до рота і обвела усіх по черзі очима, потім задумливо мовила:

– Мирослава не дітвора. Вона доросла. Вона дуже доросла. – і знову замовкла. Лада подивилася спочатку на Зореславу потім на Миросю, але нічого не сказала. І далі продовжувала свою оповідь.

– Було колись в Україні озеро, яке знаходилося біля великого болота. Походження болота і озера невідоме, але подейкують, що пов'язане воно з накопиченням талої води в льодовиковий і післяльодовиковий періоди. Майже вся поверхня води озера покрита зеленими "острівцями" з різними видами рослин. Навколо озера ростуть дубові і грабові ліси. Так ось у давні часи, жило там плем’я. Таке як і інші племена. Не гірше, не краще. Це плем’я обробляло землю, вирощувало просо, займалося скотарством та полюванням з рибальством. Своїх померлих хоронили у курганах. А ще чоловіки у цьому племені дуже майстерно виготовляли посуд. І ось одного дня у майстра племені, який був місцевим знахарем народилася донька. Її назвали Стрижавка. Чому таке незвичне ім’я, батьки нікому не сказали. І ця дівчинка була непроста. Вона вміла розмовляти з деревами і квітами, з тваринами, а ще вміла замовляти біль і прикликати дощ. Батьки раділи за свою доньку, а вона в свою чергу раділа тому світові, який оточував її. Так і жило те плем’я. Але ось прийшла біда: коли південними сусідами племені стали кочові племена. Їх агресивна скерованість степових кочовиків стала лихом для осілих землеробів. З півдня племені загрожувала постійна небезпека нападу. Тому плем’я було змушене залишити насиджене зручне урочище і поселитися на захищених крутими схилами ділянках плато. Але в той час коли усе плем’я переселялося, дівчину не знайшли. Вона збирала у лісі трави і вийшла до озера. Затим, коли дівчина дивилася на озеро, то побачила, як до берега хвиля прибила дивний предмет. Чи то рослину, чи то кору. Щось незрозуміле. Щойно дівчина взяла в руки цей предмет, як вдалині почувся посвист. В її племені таких звуків ніхто не видавав, а тому, скоріше за все, це були чужинці. Дівчина поспіхом зашептала якісь слова дивному предмету, потім руками вирила невеличку ямку на березі озера. Напередодні пройшов дощ і земля була піддатлива. Тільки Стрижавка прикрила дерном сиру землю, як засвистів аркан і дівчині поплутало руки й ноги. З лісу вийшов чужинський воїн і потягнув її до коня. Після цього про дівчину ніхто не чув. Довго побивалися батьки. А на тому місці де дівчина закопала дивний предмет виросла смерека і шишки з неї мають чудодійні властивості. Хто має таку шишечку той стає невразливий для зла. Ця смерека і понині стоїть там де вона виросла з шишечки, що її закопала Стрижавка. Припускають, що дівчина, закрила в шишечці свій дар Білої Мольфарки, бо знала що на неї чекає. І не хотіла щоб її дар служив завойовникам. Дівчина стала звичайною після цього. Знову ж таки після цього в племені кочовиків у вождя з’явилася мовчазна жінка, яка розмовляла тільки з квітами і худобою. Але подарувала йому дітей. Це були вправні воїни але душа їх не лежала до військової справи і вони пішли з племені і пристали до хліборобів не афішуючи, хто вони є. Мати їм сказала, що вони сосуди і нащадки їх будуть сосудами до тих пір поки не збудеться пророцтво. – при цих словах Лада, яка розповідала легенду про походження шишечки наче розгубилася, потім повторила. – Сосуди, пророцтво. – Трішки посиділа, щоб прийти до тями, а потім сказала: