34. Записник.

Після вище описаних подій, вже пройшло майже півтора місяці. Щось насувалося, щось було в повітрі. Але що? Ще було незрозуміло.

Після того, як Марк розповів все про дідові записи, він повернувся до будиночка в селі, який знімав і спробував у лісі спалити дідів записник. Викопав невелику ямку,щоб вогонь не розповсюдився і щоб у разі чого не спалити весь ліс. Розклавши ввечері вогнище, юнак вкинув дідів записник у вогонь і сів на повалене деревце, дивлячись як пожадливі червоні язики полум’я облизують списані акуратним дідовим почерком аркуші, як вони пестять сторінки, які показав записник, розгорнувшись. Але дивина, вогонь облизував сторінки, але вони не чорніли, залишаючись такими як і були. Раптом хлопець почув шелест крил. Полум’я підскочило до верхівок смерек. Десь збоку пролетів птах, залетів в вогонь і схопив записник кігтями. Це був чорний птах. Марк пізнав його. Материн птах – Харон. Марк ще не знав, що Харон мертвий.

– Хароне, почекай, не роби цього. – крикнув Марк і кинувся до птаха, і вскочив ледь не в полум’я. – вогонь шугнув у гору обпалюючи брови. Останнє, що побачив Марк, це те, що записника більше не було на розпеченій землі. Його забрав Харон.

Вогонь давно погас. Марк ледь не полетів сторчака в погасле вогнища. Виявилося він заснув, сидячи на деревині. «Насниться ж таке?» – подумав юнак, але подивився на місце, де мав би бути обгорілий слід від записника і не побачив його. Марк засипав ямку де горіло вогнище землею і пішов поволі до будиночка роздумуючи до чого приснився сон. Юнак взагалі не був схильний вірити снам як манірна паночка, але останні події навчили його багато чому. Тому зайшовши до кімнати, яку знімав і, ввімкнувши світло він не зразу зрозумів, що на столі лежить дідів записник. Цілісінький і нітрохи не обгорілий.

Прокинувшись на дивані, в кімнаті, яку він знімав, Марк згадав, в усіх подробицях свій подвійний сон і подивився на стіл. Там лежав записник, у якому було все розписано дідом і який зберігався в їхній сім’ї багато років. Юнак планував спалити записник і для цього зовсім не обов’язково йти в ліс. Але перед тим все ж таки треба віднести його Ладі і Мирославі і показати. Він, Марк, наче все розповів, але забув розповісти, що пророцтво пов’язане з якимось сосудом для добра і зла. Про це дід досить туманно написав. Скоріше за все він і сам не знав що й до чого. Щось почув десь, а щось деінде. Хоча знаючи діда можна було з впевненістю сказати, що той не схильний був збирати плітки. Мабуть ця частина передавалася з вуст у вуста, а бабуся розповіла діду перед своєю смертю, але не точно. Дід записав що запам’ятав.

– Може це важливо? – пробурмотів собі під ніс Марк і почав збиратися.

Лада, як завжди готувала «життєдайний еліксир» в думала про своє. Вона подрібнювала в ступці трави, а думки вертілися біля пророцтва і сну який бабуся побачила після того, як пожовклий клаптик паперу, якому багато віків, був віднайдений. Паучинський за допомогою своїх зв’язків домовлявся про проведення вуглецевого аналізу щоб знати приблизний вік знахідки, але Лада й без цього могла сказати, що це взагалі не папір, а невідома тканина, на яку перенесено давнє пророцтво і скоріше за все, до цього воно було нанесено на глиняну табличку мовою, більш стародавньою за латину. Той хто перекладав очевидно поспішав і переклав не досить ретельно. Скоріше за все це був сам Сфорца. Але це знання втрачене ймовірніше за все ніхто і ніколи не взнає того, хто був цей невідомий перекладач. В ХV сторіччі якраз приблизно тоді, коли жив Сфорца і винайшли папір, але чомусь міланський герцог не схотів переносити на нього таємничі слова латиною, а записав на шматку тканини, обробленої за невідомою технологією. І ця тканина стала схожою на цупку лляну тканину, на якій записали пророцтво латиною, але без дотримання правил перекладу. Взагалі то  лляна тканина не жовтіє й менше забруднюється. Вона є природним антисептиком. В лляній тканині не приживаються ані грибки, ані бактерії. Але те, що за шість віків ця тканина не потрухла, а навпаки стала більш цупкою і зберегла пророцтво взагалі то диво. Цей клаптик просто став схожий на цупкий папір і ніхто б не вгадав у ньому початковий предмет. Лада вже не сподівалася розгадати загадку пророцтва, відчуваючи що часу мало. Ось - ось щось має статися. Щось жахливе. Пов’язане не тільки з нею, а те що зв’яже багато людей, на багато й багато років. Можливо це смерть, біль, якісь негаразди в побутовому плані. Але прислухавшись до себе Лада вирішила, що не відчуває своєї смерті. Смерть загрожує іншим.

– Ні так не годиться – мовила мольфарка і відклала приготування суміші, бо все що робить ворожка потребує певного душевного стану і відповідних думок. А сьогодні настрій не сприяв цьому заняттю. Рипнули сінешні двері. Ввійшла Мирослава, яка повернулася з Кармелюкового, від малої Зореслави, яка похвалилася Миросі тим, що Вендулка тепер не відходить від неї ні на крок. Чому так сталося було не зрозуміло. При усьому цьому покійницю бачить тільки дівчинка, що теж не зрозуміло дорослим. Якби це була уявна подруга, яку дитина вигадала то ще б нічого. Мирося увійшла і Лада побачила, що та задумана. Вона перенесла вже подрібнені трави зі ступки, в спеціальний полив’яний горщик. Лада віднесла ступку у комору, потім покликала Мирославу і мовила:

– Розкажи мені, що тебе турбує. Ти сама не своя повернулася з гостини. – Мирослава присіла навпроти Лади і почала розповідати:

– Я не впевнена, але є те чого я зрозуміти не можу. Ніяк. В голові не вкладається.

– Чому? – Лада намагалася ставити якомога конкретніші питання, що б Мирослава зрозуміла сама, яку проблему їй показує її власна підсвідомість.

– Перший раз коли, я побачила Зірочку то не зрозуміла нічого. – Лада і Мирослава називали Зореславу так, як і батьки. Так дитині було звичніше. – Для мене вона була просто дитиною, яка не відрізняється від інших, але тепер, коли від неї не відходить Вендулка, коїться щось дивне.

– Що ти маєш на увазі? – запитала зацікавлено Лада.– Вона подвійна! – розпачливо мовила Мирослава.