32. Поступове розкриття таємниць.

Горовий і Паучинський повезли Лору до готелю. Мирослава зайшла до хати, а мала Зореслава віддала їй клаптик пожовклого паперу, який знайшла не без допомоги Вендулки. І вже Мирослава не могла дочекатися того моменту, коли залишиться вдвох з Ладою, щоб розповісти бабусі про цей клаптик, який чомусь здавався важливим, хоч і було незрозуміло те, що там написано. Але це вдалося не скоро.

Марк йшов довго, шлях здався йому вічністю. Через декілька кілометрів від того місця де він сховався від машини, юнак вийшов до широкого яру, на дні якого протікала вузенька смужка струмка.

– Дивно. – промимрив Марк, маючи на увазі, що тут немає снігу і струмок, який повинен за всіма правилами замерзнути, весело жебонить навіть взимку. Марк хотів було обійти по дорозі цей яр, але не схотів робити коло, вирішивши, що просто переступить струмок. Інтуїція волала про небезпеку, але юнак, як завжди не прислухався до неї. Він намагався спуститися в яр, але невдало. Перечепившись через корінець, що стирчав з землі, юнак сторчголов полетів в яр. І приземлився обличчям прямо в струмок. Вода була на подив теплою.

– Так ось чому ти не замерз. – посміхнувся сам собі юнак, відпльовуючись від води і став підводитися, обпершись руками і колінами об землю. Зразу ж його руки ввійшли в рідкий бруд біля струмка, по лікті. Тоді Марк спробував зіп’ятися на ноги і впертися ними щоб витягнути руки, але знову нічого не вийшло. Тепер зав’язли і ноги. Юнака охопила паніка. Він почав кричати і борсатися все сильніше, сподіваючись на чудо, але марно: ніхто його не чув. Марк лаяв себе останніми словами, не соромлячись, бо знав що його ніхто не чує.

– І чому я не послухався тебе? – Марк вже волав до свого внутрішнього голосу, але той мовчав, наче образившись. Юнак аж захрип, кличучи на допомогу, тож зараз міг тільки пошепки лаятися. Єдине, що вселяло надію, так це те, що юнак лежав на животі і сподівався що щільність бруду не дозволить потонути повністю. Але радість Марка була передчасною. Бруд неначе був живим і прочитав думки юнака. Бруд почав втрачати щільність і юнак став поступово все ж занурюватися у нього, а через півгодини бруд зімкнувся над головою у Марка. Перед цим юнак закрив очі.

Коли Максим та Роман забрали Лору з будиночку і від’їхали на значну відстань, то вона усвідомила, що поїхала сама туди, куди їй не треба було б потикатися не взнавши все, що пов’язано з перснем. Вона з жахом думала що з нею зроблять ці чоловіки, якщо їм відомо для чого вона з’явилася тут. Хто ж віддасть такий скарб добровільно? Лора вже прийшла до тями, але не відкривала очей бо гарячково обдумувала, що ж робити і куди її везуть. Але відповіді не знаходила. Через деякий час машина зупинилася. І Роман вийшовши з машини, відчинив задні дверцята.

– Виходьте Лоро Марківно. Я знаю, що ви вже опритомніли, тільки чомусь не подаєте виду. – промовив Роман. Максим витріщив очі, але Роман приклав палець до губів. Лора відкрила очі. Вона з острахом роззирнулася, але не побачила нічого небезпечного. Роман і Максим довезли її до готелю у Жмеринці, звідки вона й приїхала. До самої будівлі готелю. Жінка думала що їй уже нічого не допоможе, але помилилася. І це її звеселило З цікавістю поглянула на обох чоловіків і посміхнувшись своїм думкам випурхнула з авто, вже оговтавшись від пережитого. Лора попрощалася з обома, намагаючись загравати з Романом Андрійовичем, але він доволі прохолодно поставився до цього, ввічливо поцілувавши жінці руку. Лора зайшла в двері готелю. Тільки тоді чоловіки сіли в машину і відправилися у зворотному шляху.

– Романе звідки ти знаєш як Лору по батькові? – запитав Максим, коли чоловіки були на півдорозі до Ладиного будинку. До того він увесь час мовчав від самого готелю.

– А ти хіба не відчув Максиме? – хитро посміхнувся у густі вуса, Роман.

– Що я мав відчути? – не зрозумів Максим.

– Що Лора – наша племінниця і донька нашого третього сусіда по гуртожитку, Марка, який був нашим братом, але ми про це не знали.

– Так це… Максим хотів запитати ще про щось, але не встиг додумати думку, як його увагу привернуло щось за вікном.

– Романе, зупини машину! – скрикнув Максим. Роман зреагував швидко і плавно загальмував, відчувши тривогу у голосі Максима. Максим відчинив дверцята і побіг у ліс, як тільки міг в своєму поважному віці. За ним пошкандибав і Роман. Під деревом вони побачили юнака. Він був не при собі. Метався, борсався усім тілом, але руки і ноги залишалися на місці, неначе хтось тримав його. Юнак кликав на допомогу і раптом почав задихатися, хватати ротом повітря. Потім затих, але було видно, що груди здимаються. Роман приклав руку до чола юнакові і відсмикнув. Юнак був у гарячці.

– Максиме допоможи! – вдвох вони якось завантажили юнака на заднє сидіння машини і швидко поїхали до Ладиної хатини.

Марк розплющив очі і побачив вже знайому стелю. «Я сплю і це мені сниться.» – подумав юнак з байдужістю. І знову закрив очі. Пам'ять поступово поверталася до нього. Він знову відкрив очі. Тепер уже, погляд набув усвідомленого виразу. «Я що, помер? І що це – Рай чи Пекло? Чи це марення чи петля часу?Як я опинився тут?» – Марк дуже любив фантастичні книжки і хоч не вірив в усе це, але останні події довели, що не все так однозначно в світі. «І все ж таки, як я тут опинився?» – Ставив собі це запитання юнак знову і знову і не знаходив відповіді. Раптом його погляд упав на крісло, яке стояло біля вікна, спинкою до нього, в кріслі хтось сидів. Хлопець тільки бачив коротко стрижену потилицю.

– Я перепрошую, – хотів сказати Марк, але з його горла вирвалося тільки якесь незрозуміле булькання. Той хто сидів в кріслі, підвівся і обернувся до Марка. Це був чоловік з пишними вусами. Він подивився прямо на юнака і той на мить застиг, заворожений поглядом уважних очей. Потім Марк поступово спромігся відвести погляд, і знову поглянув на чоловіка. Той підійшов і протягнув руку:

– Роман Андрійович Паучинський.

– Марк… – В свою чергу несміло протягнув руку юнак. Потім подумав трохи і знову сказав, – просто Марк.