31. Зустріч.

– Прокидайся сонько! – голос був незнайомий, але дзвінкий. Марк розліпив очі, якісь чому не хотів розплющувати і поглядом наткнувся на уважні очі кольору молодої травички, які знаходилися на обличчі літньої жінки. – Довго ти ще будеш лежати? – спитала старенька. Якби Марк не бачив на власні очі цієї жінки то подумав би, що це молода дівчина, настільки її голос був дзвінким. Жінка протягнула Марку кухлик, в якому щось було налите і звідки приємно пахло польовими травами і… дитинством. Лише тепер юнак відчув спрагу. Він схопив кухлик і одним ковтком випив весь вміст. Тоді підвівся. Він як був в одязі так в ньому й залишився. Марк був без пальто і на ногах не було черевиків. «Звісно, я ж не свиня, спати взутим». Старенька наче прочитала його думки і поглянула вниз до ліжка. Марк прослідкувавши за її поглядом, побачив свої черевики, вичищені і начищені до блиску.

– Як я тут опинився? – запитав юнак. Але відповіді не почув. Старенька промовчала і лише постукуючи ціпком по підлозі намірилася вийти з кімнати. Але Марк був налаштований рішуче. Він пам’ятав як приїхав у Кармелюкове, але не пам’ятав більш нічого.

На подвір’ї стукнула хвіртка і почувся дитячий голос.

– Бабусю Ладо, тітко Мирославо, ви де?

Тут же на це відізвався жіночий голос:

– Моя маленька зірочка, ти що тут робиш сама?

– А татко й мама повільно йдуть, а я прийшла сюди сама.

– Не боялася йти через ліс?

– Ні, мене Вендулка провела. А з нею я нікого не боюся. Ось, бабуся Килина вам передала.

– Ну ходімо в хату, моя золота.

Стукнули сінешні двері і в хату зайшла Мирослава з Зореславою. В цей час з кімнати вийшла Лада, а за нею Марк. Побачивши Миросю він став як вкопаний. Щось його у цій жінці здивувало. Когось вона йому нагадувала, але він не розумів кого. А ще вона виглядала так, неначе світилася зсередини. Так, вона була ровесницею його матері, але… Марк не встиг додумати думку, аж раптом зрозумів, що незнайома жінка дуже схожа на матір. На Лору. Але якщо у Лори в погляді відчувалася крига, то погляд цієї незнайомки м’яко заворожував. Зореслава ж коли побачила «чужого дядька», то сховалася за Миросину спину і несміло визирала звідти. Щось дитині не подобалося в цьому прибульцеві.

Лада, яка йшла першою привіталася з малою, а тоді обернулася до Марка і мовила:

– Розкажи нам що ти знаєш про перстень? До речі, як тебе звуть?

– Марк. – чомусь пошепки мовив чоловік.

– Гаразд Марку, сідай ось тут. – і Лада поставила кухлик на стіл. В цей час Зореслава поставила високу миску, запнуту прозорою плівкою на стіл. Під плівкою вгадувалися пампушки зверху помазані калиновим соком і притрушені цукром. – А тепер можеш розповісти врешті решт усе?

– А чому ви думаєте що я знаю щось про перстень? – юнак явно був здивований.

– Та тому хлопче, що ти про нього вчора казав. – похитала головою Лада, опустивши те, що голос, який казав про перстень, був зовсім не чоловічий

– Не пам’ятаю. Дивно. – юнак потер долонею чоло.

– Не дивно. – заперечила Лада.

– Я взагалі не пам’ятаю як тут опинився. – той, хто назвався Марком явно щось недоговорював.

– А йшов ти куди? – допитувалася Лада.

– Не знаю.

–  Оце так, цікаво. – здивовано протягнула Мирослава, але Лада перервала її слова і промовила, вгадавши в голосі хлопця лукавство, яке він невміло намагався приховати.

– Добре, Не хочеш казати. Ми тебе не затримуємо. – і відчинивши хатні двері, промовисто подивилася на юнака. Марк підвівся, взяв своє пальто, яке побачив на вішаку, одягнув його і вийшов. Він ще не зміг повірити в те, що в несвідомому стані прийшов сюди і розповідав про перстень. За парканом юнак роззирнувся на всі боки, витягнув з кишені мобільник і хотів викликати таксі, але мережі не було. Лайнувшись, Марк пішов пішки, але не по дорозі, а по лісу, не заглиблюючись в нього далеко і не втрачаючи дорогу з поля зору. Десь через годину юнак побачив машину, яка проїхала в той бік, звідки він ішов. Підкоряючись якомусь бажанню, Марк сховався за дерево. Машина промчала повз.

В машині сиділа Лора і дивилася в вікно. В лісі вона спостерегла якийсь рух, але оскільки напружено думала про Еліану, то гадала, що то їй тільки здалося. Про Марка Лора на деякий час забула.

Після того, як Марк пішов, Лада розкрила миску з Килиними «калениками». Мирося їх дуже любила, але спробувати не довелося. Лада до чогось прислухалася і швидко мовила до малої Зореслави:

– Дитинко, ти вмієш зберігати таємниці.

– Так, вмію, – по дорослому мовила Зореслава.

– Тоді слухай. Зараз тітці Мирославі треба сховатися і коли сюди прийдуть мама і тато не кажи їм що тітка Мирослава тут. – А потім звернулася до Мирослави. Пам’ятаєш, що я тобі говорила про день, який настане, коли гості зійдуться?

– Так, пам’ятаю.

– Цей день настав.

– Так мені треба ховатися?

– Звісно. – На вулиці стукнули дверцята автомобіля. – І то швидко. І візьми там, в лабораторії фольгу замотай пальця –І Бабуся швидко торкнулася пальця на якому був перстень.

Мирослава ледве встигла проскочити сінешнім коридором в лабораторію і зачинити щільно двері.

Як тільки двері лабораторії зачинилися, то до хати зайшла доглянута жінка, чимось схожа на Мирославу і якщо Мирослава неначе світилася зсередини і усі присутні відчували це, то прибула жінка неначе була огорнута мороком, який відштовхував від себе усіх. Лора постала в хатині як «Снігова королева», яка ввірвалася до затишного будиночка. Це справляло гнітюче враження. Зореслава знову сховалася, тепер вже за бабусю. Ця жінка, схожа на казкову «Снігову королеву» була для Зореслави чомусь неприємною і дитина інтуїтивно її уникала. Знову стукнули двері і на порозі з’явилися Ганна і Славко. Вони посміхалися, але забачивши Лору, перестали посміхатися.

– Що то за машина? У вас гості. – запитав Янек, теж з’являючись на порозі. За ним до хати зайшли і Роман Андрійович з Максимом Івановичем.