29. Дивний гість.

– Зустрічай гостя, молода господине. – голос Янека рознісся по хаті, ледве чоловік ступив на поріг, але коли побачив Мирославу то стишився майже до шепоту:

– Я вам гостинців від зайця привіз. – Янек підняв пакет у руці і потряс ним в повітрі.

– Та ми знаємо! – вихопилося в Мирослави, але вона побачила як за спиною Янека, Лада піднесла вказівний палець до своїх вуст і виправилася:

– Ми бачимо! – Янек не помітив жесту, але зрозумів, що від нього щось приховують. Він не особливо надавав цьому значення: адже у жінок можуть бути свої секрети. Це він засвоїв добре за свій короткий і невдалий шлюб, тому довго не вагаючись, знову голосно сказав:

– Збирай на стіл, Мирославо.

– Ах ти ж халамиднику, замахнулася на нього ціпком Лада, – приїхав тут мені і ще й розпоряджаєшся. – Але очі ворожки сміялися

– Пробачте, більше не буду. – знітився Янек.

– Все гаразд, халамиднику. Жартую я так. – Лада дзвінко розсміялася і знову стала схожа на молоду жінку. Янек потряс головою щоб прогнати видиво.

Коли Янек пообідав, то розказав про причину свого візиту. Він розповів, що пан Горовський не відповідає на дзвінки і взагалі на даний момент недоступний. А номеру його дружини у Янека немає, з ним вів справи тільки Миросин батько.

– О то ти ж нічого не знаєш. Після того, як татко приїхав у Київ, то він виїхав сюди. Хтось йому зателефонував і він приїхав. – Миросю здавалося переповнювала енергія і важко було цього не помітити.

– То я телефонував, коли виявив двох шпигунів. Невже він все кинув і приїхав? – здивувався Янек.

– Так. – кивнула Мирослава.

– Який я бовдур. Але де подівся Максим Іванович звідси? – Янек був здивований таким поворотом.

– Він поїхав до свого брата. – наче знічев’я мовила Лада.

– То у нього є брат. Дивно, він мені ніколи про це не казав. – зачудовано протягнув чоловік.

– Він і сам не знав – втрутилася Мирослава. – Лада хотіла застерегти поглядом але не встигла.

– Чого не знав? Я ще щось маю знати? – відкривши двері на порозі постав Максим, а за його плечем стояв Паучинський.

– Ні тату, все ти знаєш. Це Янек не знав. –а тоді Мирослава поглянула на Янека і мовила кивнувши на Паучинського. – Познайомся, будь ласка, це Роман Андрійович.

–  Знаю вже, зустрічалися, – буркнув Янек і потер роздратовано потер шию, пам’ятаючи як охоронці Паучинського кинули його,Янека, пикою у сніг, при першому знайомстві.

– А тепер познайомся ще раз. – сказала Мирося посміхаючись. – Це Роман Андрійович Паучинський, брат Максима Івановича Горовського. – при цьому Янек ошелешено перевів погляд з Мирослави на Горовського, який кивнув. Потім Янек поглянув на Паучинського, а вже потім на Ладу. І лише коли Лада кивнула, Янек підійшов і міцно потиснув Паучинському руку не кажучи ні слова. Максим посміхався якимсь своїм думкам, а Лада відчула щось таке, що відчувала, коли до неї приходили відвідувачі за допомогою, але й не зовсім таке. Щось було ще. Але точно вона сказати не могла. Тому прийняла єдино вірне рішення. Вона натиснула важіль, що відкривав вхід у криївку. В підлозі відкрився прохід зі сходами вниз. Максим і Янек не сподівалися побачити таке, тому стояли роззявивши роти. Один Паучинський поводився спокійно.

– Мирославо, проведи усіх і залишайся сама те ж. І то швидко!

– Чому?

– Знову чому? Всі запитання потім, а поки що спускайтеся і заспокойся небезпеки я не бачу, а ось перестрахуватися буде не зайвим.

Паучинський, Максим, Янек і Мирослава спустилися вниз в криївку. Щойно підлога стала на місце, як в сінях почулися чиїсь обережні кроки. Потім у хатні двері постукали. Невідомий відвідувач був чи такий несмілий, чи просто тактовний, що так би й стовбичив під дверима, якби Лада не сказала:

– Увійдіть.

Відчинилися двері і ввійшов юнак. Він став біля дверей, несміло на щось очікуючи. Вже не підліток, але ще й не зовсім чоловік. Нетутешній дорогий одяг, дороге взуття, начищене до блиску, але подекуди покаляне брудом і занадто легке для прогулянок по зимовому лісі. Непокрита голова. Все свідчило про те, що ця людина не прийшла пішки від самого Кармелюкового.

– Добридень. – несміливо сказав і знову застиг, як статуя.

– Чому ти стоїш там? Сідай – і Лада махнула на стілець, який стояв біля стіни, спинкою до дверей. Гість сів, але було видно, що почувається він незатишно. Ворожка сіла навпроти. Ще задовго до того, як прийшов цей юнак-чоловік, Лада відчула темну енергію, яка неначе огортала хлопця. Вона передбачала, що щось в житті у цього юнака було не гаразд. Але тільки побачивши його, Лада зрозуміла, що не все так просто і впізнала його риси обличчя. Вірніше намагалася впізнати, як і темну енергію, що огортала юнака. Намагалася, але не могла. Не вистачало чогось, якоїсь дрібниці для того щоб це сталося. Хлопець сидів на стільці і не знав куди подіти руки. Він то стискав їх у кулаки і тоді на його обличчі з’являвся злісний вираз, то тер долонями по стегнах, наче витираючи щось об поли дорогого пальто. Лада поки що просто спостерігала за юнаком. Він здавалося забув за чим прийшов.

Тоді знахарка присіла на стілець навпроти юнака і глянула йому у вічі:

– Що ж кажи: за чим прийшов?

– Допоможіть…– ледве видавив з себе той і почав завалюватися на бік.

– Ой, лишенько! Зараз! Потерпи! – Лада прудко скочила на ноги, ледь не перекинувши стілець на якому сиділа і намірилася підхопити юнака, щоб він не впав на підлогу. Але раптом цей юнак-чоловік сів на стільці, наче нічого й не було. В усій його позі з’явилася впевненість. І тільки очі видавали те, що щось було не так. Очі складалися з одних білків, райдужної оболонки взагалі не було, хоча Лада готова була поклястися, що в ту мить, коли вона дивилася цьому юнакові в душу, райдужка була на місці. А зараз він сидів і дивився білими очима на ворожку. Кутики рота юнака-чоловіка почали формувати в моторошну посмішку. Він неначе бачив Ладу своїми, не видючими очима. Звідкись долинув жіночий голос. Наче здалеку. Лада ніколи за своє довге життя з цим не стикалася. Але оговтавшись від першого шоку, ворожка все ж постерегла, що слова вилітають з горла тієї істоти, яка тепер сиділа на стільці перед нею.