28. Несправжня господиня.

Після того, як Роман з Максимом поїхали, Лада взяла клубок ниток і спиці і, сіла плести. Вона плела полотно з химерними візерунками. З під спиць на полотні наче виходили казкові фігури. Це мав би бути светр.

– Бабусю – підсіла до неї Мирослава, – як гарно.

– Хочеш навчу? – хитро поглянула на неї Лада. Мирослава пожадливо кивнула і підсіла ближче. Але Лада відволікла жінку від плетива тим, що показала на Тимка, який сидів біля дверей, переминаючи передніми лапами:

– Подивися на кота.

– Будуть гості? – Мирослава поглянула на Ладу.

– Подумай. – Лада наче й відповідала, але наче й ні. Мирослава повільно кивнула.

– Хто? – запитала в свою чергу Лада.

– Не знаю. – Мирослава була збентежена. Вона й справді не знала, але відчуття було знайоме.

– Прислухайся до себе. Відчуй  повітря, відчуй ауру інших людей, розчинися в інформаційному полі. Відчуй! Хто це?

Мирослава розслабилася, заглибилася в себе і полетіла над деревами. Вона неначе заснула, але в той же час, відчувала своє тіло і усвідомлювала, що все ще сидить у Ладиній «хижці» на лаві. Так дивно було бачити себе збоку і в той же час душа співала від захоплення і свободи. Мирослава піднялася над деревами, ще вище і побачила Кармелюкове, крамницю у яку вони з Ладою заїжджали, а біля крамниці машину з якої вийшов чоловік. Щось у ньому було знайоме. «Янек» – швидше здогадалася, аніж побачила Мирося. Вона хотіла покликати його на ім’я, але не змогла. Та Янек обернувся і поглянув, здавалося, прямо на Мирославу. У цей момент Мирослава оговталася на лаві біля Лади, яка відклала своє плетиво і дивилася на жінку, наче чогось очікуючи.

– Ну розповідай! – нарешті сказала ворожка.

– Що? – не зрозуміла Мирослава.

– Що ти бачила, поки була в трансі? – нетерпляче мовила бабуся.

– Так це був транс? Це видиво – це і є транс? – Мирослава не могла повірити, що все це насправді.

– Так , люба, так. – заспокійливо, неначе заколисуючи словами мовила Лада і продовжила:

–  Навчання почалося. І ти здібна учениця.

– Як? – Мирослава була приголомшена

– Ніколи дивуватися. Розповідай, кого бачила? – не дала їй прийти до тями бабуся.

– Янек. – відповіла Мирослава. На більше не вистачило повітря в легенях.

– І що він робив? Відповідай мерщій, люба. Невже я маю тягнути з тебе інформацію лещатами. – посміхнулася бабуся.

– Здається їде сюди. – невпевнено протягнула Мирося.

– Більше нічого не помітила? – Лада пронизливо глянула на жінку, що Мирослава стала почуватися ще більш невпевнено ніж було до того.

– Ннні…

– Ну добре. Для першого разу ти добре впоралася. – похвалила Лада. – А тепер посидь, прийди в себе, а я зараз. – І старенька підвелася, спираючись на ціпок. Після останнього «сеансу» Лада ще не зовсім оклигала.

– Та зі мною все нормально. – і Мирослава хотіла скочити на рівні ноги з лави, але поточилася і знову сіла. Голова впала на груди. Ноги були наче ватяні, руки тремтіли. В горлі було сухо, неначе там погуляв суховій з пустелі.

– Я тобі сказала: посидь! Коли ж ти навчися мене слухатися? – спитала Лада і докірливо похитала головою. Мирослава підняла на бабусю погляд в якому читалася вина.

– Ну добре, добре, дитино. Ти зрозумієш потім, усе потім. А зараз просто посидь і відпочинь, так завжди буває після сеансу. – посміхнулася бабуся і спираючись на ціпок, пройшла до порогу, відчинила двері і зникла у череві коридору. Стукнула защіпка на коморі і через декілька хвилин бабуся вже заходила до хати. Вона підійшла до Мирослави і витягнула з кишені вовняної сукні вже знайому фіолетову пляшечку.

– Роззявляй рота, зараз будеш як новенька. – наказала Лада.

– Так це остання, більше немає, я знаю , я бачила. – засперечалася Мирослава.

– Роззявляй, я сказала! – наказала бабусязнову. Коли Мирослава проковтнула духмяний напій, який пахнув терпкими травами, Лада додала:

–  Не сперечайся зі мною. Я краще знаю що робити А за зілля не переймайся, зроблю ще, аби тільки здоров’я не підвело. – при цих словах Мирослава подивилася запитливо на Ладу. Але та махнула рукою, засміялася і вкинула пляшку в тазок під піч, де назбиралося з десяток таких точно пляшечок, але різного кольору.

– Ат пусте. А хочеш я навчу тебе робити таке зілля? – запитала Лада зненацька. Мирослава знову розгубилася:

– Мене? Але ж я не чарівниця, не ворожка, не знахарка. – і рішуче кивнула:

– Хочу!

– А ти смішна, Миросю. – посміхнулася Лада. Мирослава подивилася запитально на ворожку але запитувати не посміла, зрозуміла, що колись їй усе пояснять.

– Якби було все так просто, то тебе б тут вже не було б. Чи ти не знаходилася тут, коли розмовляли Роман Андрійович і твій батько?

– Знаходилася, але з усієї розмови, я зрозуміла тільки те що вони родичі і посварилися через маму, більше нічого. – раптом на лобі в Мирослави прорізалася зморшка, вона щось пригадала. Лада спостерігала за Мирославою з цікавістю.

– Постривайте, я згадала. То це був не сон? Чорні і Білі Мольфари. Тато з Чорних, мама з Білих. Я не можу в усе це повірити. – розгублено кліпала повіками жінка: А я ж тоді хто? Перевертень? – і Мирослава закрила обличчя руками.

– Ти найсильніша ворожка на світі. – мовила лагідно Лада – Як не віриш, то спитай ось цю річ – і Лада кивнула на перстень. – Але це поки що. Скоро буде ще одна. – Мирослава дивилася на Ладу широко відкритими очима. Якимось куточком своєї свідомості вона розуміла, що ворожка каже правду, але її вчили матеріалізму і тут вже мозок не витримував навантаження. Лада говорила, що не є ворожкою, а тепер виявляється є нею. Ще й Мирослава виявляється є ворожкою, її батьки теж нащадки прадавніх ворожок і знахарів. Дах обіцяв поїхати далеко і надовго.

– Постривай. Якщо я правильно зрозуміла, то мої мама і тато – мольфари: мама світла, татко темний.. Але вони про це ні сном ні духом? – при цих словах Лада кивнула. – В них народилася я. Але ж мінус на плюс дає нуль? Чи я не права? Я абсолютний нуль? Тоді чому ця річ не вбила мене?