25. Брати.

За день після того, як Зореслава одягла на палець Мирославі «проклятий» перстень сталося ще декілька подій.

Лада і Мирося як завжди почали свій день з порання по господарству. Мирослава вже освоїлася і вправно порала худобу. Зненацька вона побачила, як Лада виструнчилася посеред подвір’я і погляд бабусі став скляним. В цю мить Лада щось бачила поза розумінням звичайної людини. І хоч це траплялось досить часто, але все ж таки звикнути до цього Мирослава не могла. А ще у неї саме зараз, наче снігом сипнуло поза шкірою і Миросю стало морозити, хоча тепло припікало сонечко. Занадто тепло для такого зимового дня. Жінка повела плечима, на мить втративши з поля зору Ладу. Наступної миті та, вже поволі йшла до хати, важко перевалюючись. Після таких «сеансів», як називала Лада свій дивний стан, вона починала кульгати, задихатися, виглядати старіше своїх років. Як правило все проходило після кількох днів відпочинку. Мирослава підскочила до бабусі і допомогла дістатися до ослона. Стара жінка важко на нього опустилася. Тут же де не взявся Тимко. Скочив Ладі на руки і почав мурчати, сторожко поводячи вухами.

– Мирославо, кидай поратися, піди до комори і принеси мені пляшку, ти знаєш яку.

Мирослава прудко побігла до комори і принесла фіолетову пляшечку. Після того як Лада випила вміст пляшки, почекала декілька хвилин і підвелася, тим самим струсивши з пелени Тимка. Тимко наче й не помітивши цього, м’яко зісковзнув на землю і не відходив від господині ні на крок. Лада пішла в будинок і поманила Мирославу за собою:

– Я хочу, щоб ти залишилася в «лабораторії», коли прийдуть гості. – з притиском сказала знахарка і додала:

– Усі гості. Ти зрозуміла? – перепитала.

– Так. – кивнула Мирослава, хоча геть нічого не зрозуміла, але з’явилося дивне відчуття, що Лада права.

– Я покличу тебе, як треба буде. – Мирослава знову кивнула. Тільки запитала:

– А коли це буде?

– Може через три дні, а може через три місяці. – прошелестіла тихо Лада і важко пішла у хату.

Мирослава залишилася надворі. Тимко крутився біля неї, туди-сюди бігав, наче намагаючись щось сказати. Жінка присіла біля звірятка і погладила його по голові:

– Пробач, не розумію я тебе. Не розумію, що ти хочеш. – Сказала Мирослава наче вибачаючись. Але Тимко не дарма був у Лади в пошані. Він нявкнув і підбіг до воріт. Мирослава вже й сама почула звук мотору. Жінка розгубилася, пам’ятаючи слова бабусі про те, що повинна бути в «лабораторії», коли гості прийдуть, але мотор машини більше не працював і судячи з усього, вона зупинилася за межею видимості Мирослави. Тимко підійшов до паркану. Знову почувся шум мотору, що віддаляється. Але на обрії показалася фігура чоловіка. Чоловік здався Мирославі знайомим і коли підійшов та, як і колись, не змогла стриматися:

– Тату?! Що ти тут робиш?

– Привіт доню. Привіт моя маленька. –  Максим підійшов до доньки і обійняв її. Щось потерлося об його ноги і чоловік опустився навпочіпки погладив Тимка, який муркотів, здавалося, на весь ліс і був щасливий з того, що його гладять.

– Ти залишив маму саму? Вона знає що ти тут? – запитала Мирослава.

– Так, я залишив маму, але ненадовго. Я скоро повернуся і розповім їй усе, а поки що я потрібніший тут. Тобі. – і чоловік подивився у очі доньці.

– Мені тату? Я вже доросла дівчинка. І сама впораюся. – посміхнулася Мирослава.

– Ні, люба не впораєшся. З цим важко впоратися. Я й сам не розумію, що це. І чому це відбувається. Запросиш гостя в хату? – запитав чоловік.

– Тату ти ж знаєш, що я тут не господиня. – Максим стояв ні в сих ні в тих. Він примчав зі Жмеринки на таксі, яке відпустив не доїжджаючи до Ладиної хати, а перед тим ввечері сів на потяг і приїхав до Вінниці, потім дібрався до Жмеринки. Він роздумував як йому тепер бути. Чи повертатися в Кармелюкове, чи згадати безбаштову юність та спробувати вижити у лісі? Але ось почувся голос з хати:

– Мирославо! Веди батька в хату. Не бійся, це не той гість, який тримає камінця за пазухою.

– Пішли тату. – звернулася до Максима донька. І вони усі вкупі, включно з Тимком зайшли всередину.

Лада сиділа впершись ліктями на стіл і дивилася на чоловіка, який колись був коханим. Та й зараз, але бабуся осмикнула свої думки. Вона відпочивала після «сеансу» і не передбачила появи Максима тільки тому, що була втомлена. Це було її слабке місце.

– Добридень тобі Максиме. – привіталася Лада першою, відкинувши всі умовності.

– Добридень Аглає. Ой, пробач, забув. Ти ж тепер Лада. – похопився Максим і винувато поглянув на колись кохану жінку.

– Ат, пусте. – Лада махнула рукою вбік. – Скажи краще чому не виконав мого наказу? Я ж просила тебе не з’являтися тут. – Сказала жінка, але в очах танцювали бісики. Мирослава постерегла це і вийшла посміхаючись про себе. Треба було зібрати поїсти, судячи з усього батько голодний ще з вечора.

– Ну… – похнюпився Максим, не зрозумівши що Лада зараз не буде його лаяти.

– Та не ну, я просила тебе тоді, а зараз ти, Максиме, бажаний гість у моїй хаті. Розповідай що сталося. А втім, спочатку поїж, бо який оповідач натще. – і жінка зручніше сіла, обпершись на стіну за спиною. Ввійшла Мирослава. Все що було на таці ледве помістилося на столі. Максим пообідав і хотів було почати розповідати, але побачив, коли Мирослава прибирала посуд зі столу, що палець лівої руки замотаний бинтом.

– Ти порізалася доню? – запитав Максим.

– Ні, то так треба. – і жінка значуще подивилася на Ладу. Та повільно кивнула і подивилася у вічі Мирославі:

– Покажи йому.

– Але ж… – хотіла заперечити Мирослава.

– Покажи. – перебила її Лада. Максим твій батько. Він не заподіє нічого тобі і цій каблучці теж. Він повинен знати. – при цих словах у Максима похололо все всередині. Він очікував, що станеться щось непоправне і коли Мирослава розмотала бинт, то батько аж зажмурився від жаху, побачивши цей перстень, він не сподівався побачити його знову. Але Лада не давши йому оговтатися, почала заспокоювати словами.