24. Марк.

Лора лежала в ліжку готельного номеру, де окрім неї більше нікого не було. Молодик пішов ще на світанку Жінка розплющила очі і спустила босі ноги на м’який килим. Неквапом підійшла до телефону і замовила сніданок в номер. Потім посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, подивилася ранкову пресу і вже збиралася йти до ванної кімнати, як її мобільник завібрував і на екрані висвітився незнайомий номер. Вона не уявляла, кому цей номер міг належати, але вочевидь хтось хотів з нею поспілкуватися. Лора потягнулася до мобільника. Аж раптом жінка почула обережний стук у вікно. Так наче стукає гілка. Вона чекала цього, як і гостя, який стукав, тому відчинила вікно, забувши про телефон. В номер відразу ж залетів ворон з розумним людським поглядом, ледь не задівши крилами саму Лору.

– Ну привіт, Хароне. – привіталася Лора.

– Кар! – Зразу ж подав голос птах і сів на бильце крісла схиливши набік голову і дивлячись на Лору.

– Що ж ти взнав розумнику? – Лора здавалося розпитувала цього птаха.

– Кар-кар. – заклекотів птах з обуренням і покрутив головою в різні боки, наче говорячи, що нічого.

– Ти знайшов те, що повинен був знайти?

– Кар!– і птах, достоту як людина, знову повертів головою у різні боки. Лора зітхнула. Чомусь глянула на годинник. Пробурмотіла:

– Думаю, час ще є. – і білявка погладила птаха по голові. Жінка помилялася. Часу не було. І не тільки в неї.

– Відпочивай Хароне. – звернулася Лора до ворона, сподіваючись піти до ванної кімнати, але згадала, що так і не відповіла на дзвінок. Глянувши на екран, вона визначила, що то був місцевий номер. Раптом телефон завібрував знову. Лора роздумувала брати слухавку чи ні. Але почула за спиною:

– Кар! – і жінка більше не роздумувала. Вона взяла слухавку:

– Так, я слухаю. – ввічливо мовила українською. На тому боці слухавки почувся чоловічий голос, який офіційним тоном представився Охріменком Сергієм Владленовичем, слідчим Вінницької поліції і поцікавився чи знала вона Реуса Геннадія Петровича і Маляра Олександра Вікторовича. На що отримав негативну відповідь.

– А звідки у вас мій телефон? – в свою чергу запитала Лора.

– У Геннадія Петровича знайшли вашу візитівку. Пробачте, якщо потурбував, шановна пані. До побачення.

– А що з ним? – хотіла запитати Лора, але в слухавці вже були короткі гудки. Жінка вже здогадалася, що Реус і Маляр це ті, кого вона найняла для «вилучення» обручки і очевидно, що вони вже мертві раз поліція зацікавилася і той, хто назвався поліцейським сказав «знали» замість «знаєте». Вона не запам’ятовувала імен цих дрібних людців. Лора була ще в задумі. Вона подякувала провидінню, що не встигла запитати про цих двох. Аж раптом знову завібрував телефон.

– Так я знову вас слухаю. – Лора взяла слухавку, подумавши що це знову слідчий і тому не глянула на номер, що висвітився.

– Мамо, це я. – почувся голос меншого сина.

– Ти що тут робиш Марку? – стурбувалася Лора.

– Стежу мамо, щоб ти не наробила дурниць. – її дорослий син дуже серйозно відносився до своєї дорослості і чоловічої ролі у сім’ї, чим дратував Лору. Подумати тільки, він її контролює. Лора внутрішнє напружилася, але вголос сказала:

– Яких Марку? – що, що, а Лора вміла себе контролювати.

– Коли зник Харон, я все зрозумів. Мамо я ж знаю, що дідусь тобі розповідав, але зрозумій, він був старим і хворим і просто марив.

– Ні, Марку, колись ти мене зрозумієш. Я роблю це заради тебе і твоєї сестри.

– Мамо нам не потрібна ця вся містика, не потрібна і край. Ми живемо, не бідні, не хворі. У нас усе є. Чого тобі не вистачає, мамо?

– Того, що потрібно по праву бути моїм і твоєї сестри. На жаль ти вдався в свого діда, який не схотів брати того, що саме прийшло до нього. – і Лора вимкнула слухавку не дослухавши Марка. Розмова з сином її розлютила. Вона спересердя кинула телефон в стіну і пішла в душ. Харон спостерігав своїм пташиним, але таким людським поглядом за нею.

В той час, коли Лора кинула об стіну телефон, Роман Андрійович, схопився за серце і впав на підлогу у своєму будинку. За десять хвилин приїхала швидка, яка встигла доправити Паучинського в лікарню. Лікарі витягли його з того світу.

Вийшовши з душу, Лора не зважаючи на заму відчинила стулку вікна і наказала ворону, який дрімав на бильці крісла:

– Лети Хароне, принеси мені те що маєш. – і гордий птах вилетів у вікно.

Після розмови з матір’ю Марк зайшов в готель, де були два викрадачі персня, яких найняла Лора і постеріг, що в готелі галас. Як і очікував Марк, обидва були мертвими. Чи перстень випив їх душу чи ще з якихось причин померли ці двоє, Марк не знав. Він і вірив діду і не вірив. Якщо легенда правдива, то ще не одна людина загине. І в цьому буде винувата мама. Вона вб’є власну дочку, якщо візьме перстень і змусить Еліану одягнути його. Треба позбутися персня. Але як? Марк не пам’ятав, як опинився перед номером одного з викрадачів і зайшов туди ніким не помічений. Дивно, але поліцейський, який стояв біля дверей, не зупинив Марка. Він його наче й не помітив. Марк зайшов у номер і наче щось притягнуло його погляд у попільничці. Там лежала каблучка з діамантами. Дивне місце для каблучки. Проте попільничка була чиста. Там лежав тільки перстень. Ніким не помічений, Марк взяв невеличку попільничку і разом з перснем опустив в об’ємну накладну кишеню пальто, а потім швидким кроком, опустивши голову вийшов з номеру. Цього трюку його навчив дід. Дід завжди говорив, що якщо хочеш залишатися непомітним, будь на виду, але не дивися нікому з оточуючих в очі. Це діяло. Але недовго. Першим отямився слідчий Сергій Охріменко:

– Миколо, ти бачив цього молодика? – звернувся Охріменко до поліцейського на дверях.

– Бачив. А що? – не зрозумів молодий сержант.

– Затримай, бігом! – наказав Охріменко, але час був вже втрачений і поки Микола збігав сходами вниз то встиг тільки побачити фігуру в пальті, яка швидко крокуючи, загубилася в натовпі. Сержант повернувся до слідчого і готувався отримати догану, але все обійшлося, хоч Охріменко і подивився на Миколу докірливо. Так на сержанта дивилася тільки мама.