23. Обручка знайшла господиню.

Мирослава прокинулася пізненько. Відкрила очі. В вухах шуміло, в горлі кололо, перед очима плавав якийсь туман. Але ззовні все було спокійно. Лади в хаті не було. Тільки Тимко спочивав на кроваті у ногах. Оскільки кіт спав, то тривожитися за його власницю не треба було. Як і казала бабуся, Тимко був розумним і все відчував на рівні своїх котячих інстинктів. Раптом стіна від’їхала вбік і в кімнату з бібліотеки зайшла Лада. Стіна безшумно стала на місце.

– Вставай сонько. Вже сонечко припікає. Скоро верба на одному місці виросте. – Лада привітно посміхнулася, але Мирослава цього не побачила. Зір затуманився і жінка тільки встигла вимовити:

– Зараз – Мирослава відкинула ковдру так, що та впала на Тимка. Він схопився зі сну, здибивши хутро на спині і зашипів на Мирославу.

Мирослава нічого не зрозуміла, а водила ошелешено навкруги очима, наче вперше сюди потрапила.

– Тимку, до мене! – наказала Лада. Кіт послухався господиню і за мить був у неї біля ніг. А Мирослава при цих словах знову впала на ліжко. Лада підійшла до жінки і приклала руку до чола. Воно було гаряче мов чавун, який тільки що вийняли з печі.

– Потерпи дівчинко, потерпи. Зараз буде легше. Лада вже збиралася вийти з кімнати за своїм знаряддям, але почула, як рипнули сінешні двері і почула, що в хату заходять люди:

– Бабусю Ладо, тітко Мирославо! – по хаті рознісся голос Зореслави і почувся тупіт маленьких ніжок.

– Ось ви де. – з полегшенням видихнуло малятко. Але потім, побачивши стурбоване обличчя Лади, Зореслава запитала:

– А чому тітка Мирося не встає? – і дитина побігла до батьків. Схопивши Ганну за руку, Зореслава потягнула її за собою. – Мамо, мамо, мерщій, про це мені говорила Вендулка. – Ганна пішла за донькою, за нею пішов і Станіслав і ось вже усі троє зупинилися перед ліжком, на якому лежала розпашіла Мирослава. Над Мирославою схилилася Лада.

Поки Зореслава бігала по батьків, бабуся встигла сходити в лабораторію, взяти деякі свої знаряддя і вже «чаклувала» над жінкою намагаючись збити температуру, але вочевидь їй це вдавалося погано. По обличчю Лади тік рясний піт і обличчя зблідло. Вени, які здулися на шиї і чолі видавали напругу. І здавалося, що знахарка сама зараз втратить свідомість і тоді ніщо вже не допоможе ні Мирославі ні самій Ладі. Бабуся шепотіла незрозумілі слова. Ганна і Славко тільки дивилися. Але не Зореслава. Вона принесла з кухні чисті ганчірки, тазок з теплою водою, оцет. Зробила все як треба. І після того, як Лада поклала на чоло Мирославі ганчірку змочену в розчині оцту, то збігала в комору і безпомилково, визначивши пляшечку з рідиною принесла Ладі. Лада влила рідину до рота Мирославі. Та забулася тривожним сном. А Лада витерла піт з чола і нарешті подивилася на свою маленьку помічницю:

– Дякую тобі, Зореславо. Вчасно ти, дитино, нагодилася. – Лада вдячно і з захопленням подивилася на малятко.

– І як вона тільки відчула, що потрібна допомога? – втрутився Славко. –І як знала що робити?

– А я й не знала, – мовила Зореслава. – Це Вендулка знала, вона мені підказала.

– Постривай доню. – Ганна була здивована. – як Вендулка? Вона ж пішла. Принаймні ти казала, що вона пішла.

– Так пішла, але повернулася, щоб захищати мене від того що має статися.

– А що має статися, зірочко? – це вже Станіслав звернувся до доньки.

– Вендулка не казала. Сказала, що не має права казати, не можна міняти майбутнє.

Лада стояла і дивилася на родину, усміхаючись своїм думкам. Але тут на ліжку захрипіла Мирослава. ЇЇ почало вигинати дугою. Присутні злякалися, але не мала Зореслава. Вона потягнула Славка до дверей комори і у саме приміщення, попросила дістати пляшку, яка стояла на підвіконні біля самої стелі. Славко роздумував але тут роздався крик Ганни і Славко швидко дістав пляшечку. В пляшці була рідина і ще щось металеве, що він не розгледів. Він віддав пляшку з рідиною Зореславі. Вірніше всунув до рук і сам стрімголов помчав на звук Ганниного голосу. Коли вибігав з комори краєм вуха вловив дзвін розбитого скла, але подумав, що це не смертельно і, побіг до дружини.

Ганна стояла притискаючи руки до грудей. Лада стояла біля неї з серйозним виразом обличчя і дивилася на Мирославу. Якщо раніше обличчя Мирослави було червоним від високої температури то зараз воно було блідим, аж жовтим. Груди жінки не здіймалися і не опускалися. Складалося враження, що жінка померла. Станіслав підійшов, щоб помацати пульс, як вчили їх ще в школі на уроках першої долікарняної допомоги, взяв ліву руку і намірився рахувати, але ледве за хвилину нарахував тридцять, дуже нечітких ударів.

Аж раптом в кімнату зайшла Зореслава, несучи щось у витягнутій руці. Це щось було загорнуте у фольгу. Здогад зблиснув у Ладиній голові. Але вона не перешкоджала малій, бо та спілкувалася з духом її покійної матері, яка все ж таки допомагала. Дівчинка оминула дорослих, підійшла до ліжка, на якому лежала Мирослава і одягла жінці на палець прокляту каблучку, а потім вийшла з кімнати. Щойно Зореслава вийшла, як Мирослава закашлялась, як потопельник, якого витягли з води. ЇЇ груди розривав кашель. Присутні побачили, що до жінчиного обличчя повертаються природні кольори. Наступної миті, Мирослава відкрила очі і здивувалася тому що тут знаходяться Славко й Ганна. Відчинилися двері і вбігла Зореслава. Вона підбігла до ліжка і залізла під ковдру до Миросі. Мирослава засміялася. Туди ж заліз і Тимко, який весь цей час нервово ходив взад та вперед по кімнаті. Зореслава сказала, звертаючись до Лади:

– Бабусю, там, у коморі, я шкоду зробила. – потім притиснула Тимка до грудей і задрімала. Для цього дитині знадобилося усього пару хвилин.

– Поспи й ти, Мирославо. – Звернулася Лада до щойно врятованої жінки.

– Я чудово почуваюся. Хай мала спить, а я піду, щось приготую. – Мирося і справді почувалася чудово.

– А тепер Подивися на свою ліву руку і ляж поспи.

– Та ні, не хочу… – засперечалася Мирослава і раптом осіклася, побачивши на своєму пальці проклятий перстень.