22. Хто така Лора.

У Максима було відчуття що він щось пропустив. Щось його турбувало. Щось муляло під серцем. Туманило мозок. В повітрі відчувалася якась напруга, наче воно було наелектризоване.«Втома» – подумав Максим.

– Вже ж не двадцять років – пробурмотів собі під ніс. Потім почав повторювати, як заведений:

– Двадцять років, двадцять років, двадцять… – і повторюючи собі під ніс цифру двадцять так і пішов у душ готельного номеру. Треба було змити бруд після перельоту. Максим Іванович ніяк не міг згадати, яка ж думка сяйнула і чому на язиці вертиться цифра двадцять. Він вже прийняв душ і повернувся в номер трішки засмучений тим фактом, що ніяк не вдається спіймати кінчик цієї яскравої думки, яка зблиснула і побігла вперед, так що мозок не міг її догнати.

– Ну добре, я посплю, потім може щось і згадаю. – Знову пробурмотів собі Максим.

А в сусідньому номері охоронець Паучинського, Сергій, все слухав, що бурмотів Максим. Наразі встановлення прослуховування було незаконним, але у Паучинського з місцевою владою були теплі і дружні стосунки. Він допомагав зі свого боку тим, що стримував кримінальну ситуацію і віддавав у руки правосуддя, злочинців у вигляді маніяків та ґвалтівників, тобто тих хто вже зовсім з’їхав з глузду, а влада закривала очі на його невеличкі витівки. Тож слухаючи Горового, Сергій все більше дивувався, але скоріше проковтнув би собі язика чим дав би зрозуміти господарю, що здивований. На цій роботі Сергій звик виконувати накази чітко і без зайвих запитань. Тим більш тут платили за місяць стільки, скільки на підприємстві і за рік не заробив би, а ще діти вчилися в одному з найпрестижніших університетів Великої Британії. Це теж завдяки його шефу. І головне: шеф не вимагав нічого кримінального. А послухати людину це не кримінал. Принаймні так вважав Сергій. І ось в мікрофоні роздався очікуваний звук, але для Сергія він став несподіванкою, тому що Горовий Максим Іванович збирався спати.

У двері постукали. То була обслуга номерів. Принесли вечерю. Наче нічого незвичного. А слідом за тим почувся знову стук і голос. Голос, який плутав усі карти. Голос був жіночий.

– Добрий вечір, Максиме! – прощебетала відвідувачка.

– О, Лоро. Який сюрприз? – голос Горовського звучав щиро. Звідки ви, чарівний янгол?

– Я тут живу, поки владнаю родинні справи. А ви тут…? – поцікавилася жінка.

– Я теж тут оселився поки що і теж приїхав у родинних справах. Скажіть Лоро ви маєте плани на сьогоднішній вечір? – це вже спитав Горовий.

– Уже ні. – засміялася жінка.

– Тоді запрошую погуляти вулицями міста. Ви ж казали що народилися тут. Не хочете пройтися вечірнім Києвом?

– Залюбки.

– Я влаштую вам чудову екскурсію. – почулися кроки двох пар ніг і звук дверей, що зачиняються.

Сергій зателефонував своєму роботодавцю, але слухавку взяв Оскар. Він повідомив, що Роман Андрійович відпочиває і попросив зателефонувати пізніше. Сергій залишався в номері до ранку, але Горовий так і не з’явився. Максим і Лора вийшли з готелю і тут у чоловіка задзвонив телефон:

– Перепрошую мадам, мушу відповісти. – вибачився Максим.

– Мадемуазель. Я не заміжня. О так, звичайно. – проспівала жінка.

Відійшовши на значну відстань від Лори, Максим Іванович поговорив телефоном з кимось і засмучений знову підійшов до неї:

– Люба Лоро, я перепрошую, але я вимушений закінчити на сьогодні кар’єру гіда, яка так і не розпочалася. Вибачте мені чарівна мадемуазель, але я повинен вас покинути. Справи. – і Максим розгублено розвів руками.

– О, не переймайтеся, я знайду чим себе зайняти. – ображено протягнула Лора. – Але ж ваша пропозиція в силі, Максиме? – На ці слова Горовий кивнув. Він почекав поки прийде таксі, яке щойно замовив. Лора теж в цей час була з ним. Вона почула, як Максим, замовляючи таксі, вказав що пункт призначення: залізничний вокзал. Горовий сів у таксі і воно загубилося на вулицях Києва. Те що супутник не взяв ніяких речей з готелю трішки напружувало, але не дуже. Схоже на те, що цей чоловік як і сама Лора звикли подорожувати без багажу з однією кредиткою. Трішки поміркувавши, жінка витягла телефон і комусь зателефонувала. На тому боці відразу ж взяли слухавку.

– Ну що? – запитала Лора слухавку.

– Ні, нічого немає. – відповіли з того боку.

– Як це немає? Як? Як, я вас питаю?! Бовдури! Робіть що хочете, але знайдіть!!! – жінка зривалася на крик і була зараз схожа на розлючену фурію, а не на янгола, яким її назвав Максим. Рідкі перехожі озиралися на жінку. Коли вона видохлася, то знову озвалася слухавка:

– Ми вже все обшукали, весь будинок Вендулки перевернули триста разів. Ніде немає. – розчаровано зітхнула слухавка.

– То переверніть триста перший, а знайдіть мені цю кляту каблучку! –

і Лора скинула виклик. Їй сяйнула думка, що треба було сказати, щоб не бралися голими руками за перстень, але потім подумала, що так навіть на краще. Менше проблем буде. Жінка поспішила у свій номер де на неї вже чекав молодий жигало. Він би міг бути її сином за віком, але вона більше думала про доньку ніж про сина і зараз йшлося про доньчине майбутнє. Цю ніч Лора могла б провести з Горовим якби схотіла, то змогла б спокусити б його. Шкода, що батько не дожив до цього моменту. Лора все задавалася питанням: як так сталося, що сила, яка за легендою жила в персні не передалася тому, хто мав на неї право, а пов’язала себе зовсім з іншою людиною. І чому вона має страждати? Вона так сподівалася, що перстень, який знайшов батько, дасть їй хоч краплину сили. Одна частина Лори розуміла, що сила персня – міф, який сформувався, тому що ця річ стародавня. З іншого боку Лорою рухали, жадоба влади, яку міг, за легендою, дати перстень. Вона позбулася цієї каблучки випадково.

Цей перстень належав батькові. Лорі тато завжди розповідав казки про каблучку і розповів, що його не можна брати голими руками, бо вмреш, тому що перстень забирає душу того, хто до нього доторкнувся. Хто ж знав, що Лора подарує цю річ своїй заклятій подрузі, яка відбила у Лори тодішнього кавалера. Лора переїхала у Францію, а потім у Бразилію, у містечко Прудентополіс. Лорина подруга вийшла заміж за свого залицяльника, який помер років за п’ять. Його смерть була дивною, так наче він припинив жити. Помер, залишивши вдову і двох дітей. Подруга вийшла заміж вдруге. А перстень залишився в неї. І ось декілька років тому вона подарувала цей перстень своїй невістці, яка померла при пологах. Але що дивувало Лору, сама колишня подруга залишалася жива. Але не це хвилювало. А те що розповів тато перед смертю. Про Диво-озеро, про силу персня, про те що перстень може поділитися силою з тим кого обере. Лора його шукала, але схоже він вже з кимось поділився своєю силою.