21. Загадкова білявка.

Сидячи в літаку, Максим роздивлявся старе фото. Усміхнене обличчя, уважні очі,примружившись дивляться у об’єктив. Молода жінка на фото. Тепер вже просто жінка. Це єдине, що залишилося у Максима з минулого життя. «Все могло б бути інакше» – подумав чоловік і зітхнув, намагаючись заспокоїтися і впоратися з бурею емоцій, які сколихнуло фото. Аглая, яка так кохала його і яку він зрадив могла б бути й досі з ним. Але чоловік відігнав від себе такі думки, бо в нього є Настя, яку він також зрадив, але не дивлячись ні на що, Настя залишилася поруч. Білявка на сусідньому кріслі, повернула голову і її погляд випадково зачепився за фото в руках Макса.

– Ой, я перепрошую, це ваша донька? – нетактовно поцікавилася сусідка.

– Що? – машинально мовив Макс українською і зрозумів, що білявка теж спитала українською. Якби вона розмовляла французькою,то і Макс би відповів французькою, але вона запитала українською, причому без акценту, властивого людям які почали вивчати українську у зрілому віці.

– Мене кличуть Лора, – протягнула вузьку долоню білявка.

– Максим Іванович. – і собі представився чоловік.

– Вибачте, що я так безцеремонно ввірвалася у ваш особистий простір. – Знітилася білявка.

– Нічого страшного. Ви просто поцікавилися. – Максим не схильний був до церемоній. Тим більше летів він додому, де прожив усе життя і тут так співпало що зустрів співвітчизницю. Це його потішило. Хоч він і зробив вигляд що це буденна річ.

– Так. – невинно здвигнула плечима сусідка.

– Ні це не дочка, це моя колишня дружина. – відповів, намагаючись приглушити емоції, які сколихнуло фото.

– Вибачте ще раз, я б ніколи не посміла питати, але в мене відчуття, що я бачила цю жінку раніше і то давно.

– Навряд чи. Ця жінка ніколи не була у Франції. – при цих словах, Лора розсміялася. Максим розгублено подивився на неї, не зрозумівши причини сміху.

– Вибачте за сміх, я ненавмисне. Зараз поясню. Я теж не француженка, а українка і народилася я в Києві, а не у Парижі.

– А ім’я змінили? – запитав Максим.

– Ні. Просто примха батьків. Назвали Лорою, так схотів тато.

При цьому Максим пильніше поглянув на білявку. Когось вона йому нагадувала, але кого, так і не згадав. І це ім’я: Лора. Десь він його чув. Макс хотів вхопитися за цей спогад, але він вислизав з пам’яті як ранковий туман. Чоловік, прикрив очі, намагаючись сконцентруватися. Здавалося пройшла одна хвилина, а через мить Макс прокинувся від того, що хтось обережно торкнувся його плеча. Він розплющив очі. Над ним стояла стюардеса і зазирала в обличчя:

– Мсьє, ми в аеропорті Бориспіль. – промовила стюардеса французькою. – Дозвольте, я проведу вас до виходу.

– Дякую, не треба. Я зараз вийду. – Максим озирнувся і побачив що вже майже всі вийшли. Сусіднє крісло теж пустувало.

– Мадемуазель, а де мадам, яка сиділа тут? – запитав у стюардеси.

– Вона вийшла, щойно літак приземлився. – відповіла стюардеса. – Щось ще, мсьє бажає знати?

– Ні. – Похитав головою Максим і посунув до виходу. Він ніяк не міг позбутися відчуття що вже бачив Лору і в той же час він знав, що ніколи раніше не зустрічав її. Це стурбувало його. Але часу не було і Макс закинувши думки про загадкову білявку в найдальший куточок свідомості поспішив до готелю. Там він прийняв душ і переодягнувся, сподіваючись хоч трошки перепочити з дороги, але не судилося. Завібрував мобільник і поспілкувавшись з кимось Максим Іванович забув про відпочинок. Аглая і Мирослава самі того не бажаючи влізли у серйозні неприємності, наче мало йому Павука. Але ж Максим гадав, що Роман просто хоче з’ясувати якісь родинні зв’язки з ним – Максимом, але ні, все набагато серйозніше і Янек, який тільки що телефонував, розповів що не все так безхмарно, як Макс гадав.

– Пане Паучинський, гість прибув. Що накажете? – в сусідньому з номером Максима, підтягнутий молодий чоловік, чітко по військовому, розмовляв по телефону.

– Нічого Сергію. Просто спостерігай за ним і більше нічого. Зрозумів? – відповіла слухавка.

– Так. Зрозумів. Просто спостерігати. – також по військовому відрапортував той, кого назвали Сергієм.

– Ось і молодець. Виконуй. А ми з Оскаром поки що побудемо тут. – і Паучинський поклав слухавку і повернувся до охоронця. Збирайся Оскаре, завтра навідаємося в одне село, посеред лісу.

– На полювання? – посміхнувся охоронець, але Павук так глянув на нього, що той похлинувся словами і опустив очі:

– Вибачте Романе Андрійовичу.

– Вибачаю, але за твій дурний язик зніму третю частину платні. – Оскар мовчки кивнув. Він знав, що це справедливо. Павук не був жорстоким, як вважав дехто. Він був справедливим. І якщо інші кримінальники карали своїх людей суворими покараннями, інколи навіть вбивали, то Павук карав грошима. Як колишній фінансист він вважав, що у кожної людини у світі є ціна і питання в тому, коли ця ціна впаде чи підвищиться. Всі ті, хто працював на Паучинського служили віддано за гроші, а не за страх. Саме тому він і платив щедро за роботу. Дивно, що серед його людей за скільки років не було зрадників, хоча нічого дивного. Людина яка звикла до розкошів, вважала найстрашнішим покаранням те, що в неї заберуть саме це. Чомусь для багатьох, бідність була гірше за смерть. Паучинський завжди казав, що якщо хочеш знищити людину, то дай їй все, а потім забери в неї це і вона не зможе жити більше. Це був своєрідний садизм. Знаючи це, Оскар мовчки вислухав все, що наказав йому Роман Андрійович і пішов збиратися А Павук опустився на дивані незчувся як задрімав. І сниться йому сон.

Роман був на лісовій галявині з Настею. Раптом небо заволокло хмарами, пішов дощ. Настя зникла. З’явився перехожий, той якого Роман невдало відштовхнув. У перехожого закривавлена голова. Він почав йти до Паучинського, шкірячись і показуючи на щось за спиною Романа. Ззаду закричала Лада. Вона викрикнула одне слово тільки:

– Згадай…. – далі все потонуло в ревові буревію.