20. Спогади.

Максим в задумі збирався в дорогу. Настя не відволікала чоловіка Вона взагалі пішла в іншу кімнату і підходила до Максима тільки тоді, коли він її кликав, позаяк не знав як впхнути у валізу ту або іншу річ. Думками він був далеко і в часі і в просторі…

Максим Іванович Горовський оформився в деканаті на поселення в гуртожиток і вирішив відразу ж зайти туди, щоб показатися своїм майбутнім співмешканцям і подивитися з ким йому доведеться мешкати наступні п’ять років. Насвистуючи собі під ніс якусь веселу мелодію хлопець підіймався сходами. Зійшовши на третій поверх гуртожитку, Максим тихенько постукав у двері.

– Йди до дідька! – почулося звідти. Максим подумав, що йому вчулося. Він ще раз постукав. Вже голосніше.

– Набілю, я тобі сказав, йди до дідька, немає в мене цих конспектів, не писав я їх і взагалі не був я на лекції. – з останнім словом, двері кімнати розчахнулися і на порозі постав стрункий юнак з довгообразим обличчям. Над верхню губою був чорний пушок. Юнак був високим, але виглядав як дитина,в якої виросли дуже довгі ноги. При погляді на Горового вираз обличчя юнака змінився і він розгублено заглянув за спину Максиму:

– Ти не від Набіля. – запитав юнак.

– Ні. – розгубився Макс.

– Тоді мерщій заходь. – наполіг власник кімнати.

Максим зайшов і хлопець швидко зачинив двері, попередньо визирнувши в коридор.

– Привіт! Я Максим. – з порогу представився Горовський.

– Я Роман, можна просто Павук. Живу тут з сусідом, третє місце вільне. Чекаємо підселення. – повів рукою навкруг юнак. А потім повільно обернувся до Максима, наче щось зрозумівши і запитав:

– Ти ж і є наш третій?

– Так! – кивнув головою Максим. – Я ваш третій

– Що ж ти мовчиш? Я думав це знову Набіль.

–  Так ти ж мене не спитав. Хто такий цей Набіль? І чому ти його боїшся?

Роман розсміявся.

– Ну ти й комік Максе? Я? Набіля? Боюся? – і юнак розсміявся знову. Ні друже, не боюся. Просто немає в мене того, що йому потрібне…

– Ти не був на лекції і конспекту цього в тебе теж немає, – продовжив Максим.

– А ти звідки знаєш? – Витріщив очі Роман, а потім зрозумів – а ну, так, я сам це сказав. Максим розсміявся. За хвилину до нього вже приєднався Роман і за мить вони вже сміялися вдвох, як щирі друзі. Відсміявшись, Роман кивнув на ліжко, на якому лежав згорнутий матрац:

– Ось твоя барлога. Стелися і будь як вдома.

– Але не забувай, що в гостях. – продовжив Максим зі сміхом. А потім вирішив запитати в Романа про його прізвисько:

– Слухай, а чому Павук? Якось зловіще. Тут вже Роман розреготався так, що стіни затряслися:

– Паучинський я. Зрозумів тепер? – ледве сказав, а потім знову вибухнув реготом.

В двері постукали. Подавившись сміхом Роман відчинив і втратив на деякий час дар мови. За дверима стояла зграйка дівчат. Та що стояла ближче, виділялася вродою, і вродою чарівною. ЇЇ врода була на межі, якби їй трішки кирпатіший носик і трішки вилицюватіше обличчя, то вона була б звичайною.

– А де п’ятсот чотирнадцята кімната? – насмілилася дівчина, яка так сподобалася юнаку.

– Я проведу. – Роман хотів вийти за двері.

– Ні не треба. – заперечила найсміливіша, самі знайдемо.Але тут на порозі став Максим. І найсміливіша знітилася під його поглядом, а потім мовила:

– Добре, проведіть нас, тільки вдвох. Мене до речі звуть Настя. І хлопці провели Настю та дівчат до їхньої кімнати. Коли Роман та Максим вже повернулися йти то дівчина озирнулася і хотіла щось сказати, але промовчала.

Повернувшись в свою кімнату, хлопці застали там чорнявого хлопця, який сидів на ліжку Романа і читав книжку. Макс запитально поглянув на нового друга, але той підійшов до хлопця і потис руку. За його прикладом теж саме зробив Максим.

– Марк. – представився той.

– Макс. – і собі представився Максим.

– Я так розумію, ти наш третій? – Марк допитливо подивися на Максима.

– Так. – відказав той.

– І який курс? Щось я тебе раніше не бачив.

– Перший. – знітився Максим.

– О, дитина! – реготнув Марк.

– А ви який? – запитав зразу ж обох.

– Ми обидва на другому, тільки я ССО-шник, а він зі звичайного потоку. – Марк показав на Романа. Той кивнув.

– Як це, ССО-шник? – спитав Максим. Марк і Роман розсміялися і переглянулися.

– Пояснимо? – запитав Роман, дивлячись на Марка.

– Пояснимо. – відповів в тон йому Марк і почав пояснювати, – розумієш це коли, люди приходять до вищого учбового закладу, після технікуму чи училища.

– А чому ССО-шники? – зацікавлено запитав Макс.

– Тому що абревіатура така. – Багатозначно підняв вказівний палець вгору Марк, дивлячись на Макса.

– Це як? – знову запитав Макс.

– ССО – середня спеціальна освіта. Тобто студенти які вчаться в технікумах та училищах мають середньо-спеціальну освіту після випуску, – розповідав далі Макс.

– Дехто жартома в цих стінах жартома називає нас зондеркомандою СС, забуваючи про літеру о, але до СС ми вже точно ніякого відношення не маємо. Ми звичайні фінансові генії. Навіть військової кафедри у нас немає. – Закінчив свою розповідь Марк.

– Макс спочатку напружився, коли згадали про зондеркоманди сс, бо його діда розстріляли під час другої світової есесівці, але потім зрозумів жарт і посміхнувся дещо знервовано. Марк з Романом переглянулися і Марк поспішив запевнити Макса:

– Все нормально, друже, це просто такий місцевий жарт. Але при тобі ми так більше жартувати не будемо.

– Та я все розумію, хлопці, я ж не шляхетна паночка, переживу якось.

– Тоді давай відмітимо твоє вливання у наш невеличкий міцний колектив. – і хлопці пішли пригощатися лимонадом, оскільки наступного дня треба було зранку на пари.

Плеча хтось торкнувся. Це була Настя. Максим настільки заглибився у спогади, що ледве не запізнився на літак до України.

– Час, коханий. – Настя показала на годинник на каміні.