Максим в задумі збирався в дорогу. Настя не відволікала чоловіка Вона взагалі пішла в іншу кімнату і підходила до Максима тільки тоді, коли він її кликав, позаяк не знав як впхнути у валізу ту або іншу річ. Думками він був далеко і в часі і в просторі…
Максим Іванович Горовський оформився в деканаті на поселення в гуртожиток і вирішив відразу ж зайти туди, щоб показатися своїм майбутнім співмешканцям і подивитися з ким йому доведеться мешкати наступні п’ять років. Насвистуючи собі під ніс якусь веселу мелодію хлопець підіймався сходами. Зійшовши на третій поверх гуртожитку, Максим тихенько постукав у двері.
– Йди до дідька! – почулося звідти. Максим подумав, що йому вчулося. Він ще раз постукав. Вже голосніше.
– Набілю, я тобі сказав, йди до дідька, немає в мене цих конспектів, не писав я їх і взагалі не був я на лекції. – з останнім словом, двері кімнати розчахнулися і на порозі постав стрункий юнак з довгообразим обличчям. Над верхню губою був чорний пушок. Юнак був високим, але виглядав як дитина,в якої виросли дуже довгі ноги. При погляді на Горового вираз обличчя юнака змінився і він розгублено заглянув за спину Максиму:
– Ти не від Набіля. – запитав юнак.
– Ні. – розгубився Макс.
– Тоді мерщій заходь. – наполіг власник кімнати.
Максим зайшов і хлопець швидко зачинив двері, попередньо визирнувши в коридор.
– Привіт! Я Максим. – з порогу представився Горовський.
– Я Роман, можна просто Павук. Живу тут з сусідом, третє місце вільне. Чекаємо підселення. – повів рукою навкруг юнак. А потім повільно обернувся до Максима, наче щось зрозумівши і запитав:
– Ти ж і є наш третій?
– Так! – кивнув головою Максим. – Я ваш третій
– Що ж ти мовчиш? Я думав це знову Набіль.
– Так ти ж мене не спитав. Хто такий цей Набіль? І чому ти його боїшся?
Роман розсміявся.
– Ну ти й комік Максе? Я? Набіля? Боюся? – і юнак розсміявся знову. Ні друже, не боюся. Просто немає в мене того, що йому потрібне…
– Ти не був на лекції і конспекту цього в тебе теж немає, – продовжив Максим.
– А ти звідки знаєш? – Витріщив очі Роман, а потім зрозумів – а ну, так, я сам це сказав. Максим розсміявся. За хвилину до нього вже приєднався Роман і за мить вони вже сміялися вдвох, як щирі друзі. Відсміявшись, Роман кивнув на ліжко, на якому лежав згорнутий матрац:
– Ось твоя барлога. Стелися і будь як вдома.
– Але не забувай, що в гостях. – продовжив Максим зі сміхом. А потім вирішив запитати в Романа про його прізвисько:
– Слухай, а чому Павук? Якось зловіще. Тут вже Роман розреготався так, що стіни затряслися:
– Паучинський я. Зрозумів тепер? – ледве сказав, а потім знову вибухнув реготом.
В двері постукали. Подавившись сміхом Роман відчинив і втратив на деякий час дар мови. За дверима стояла зграйка дівчат. Та що стояла ближче, виділялася вродою, і вродою чарівною. ЇЇ врода була на межі, якби їй трішки кирпатіший носик і трішки вилицюватіше обличчя, то вона була б звичайною.
– А де п’ятсот чотирнадцята кімната? – насмілилася дівчина, яка так сподобалася юнаку.
– Я проведу. – Роман хотів вийти за двері.
– Ні не треба. – заперечила найсміливіша, самі знайдемо.Але тут на порозі став Максим. І найсміливіша знітилася під його поглядом, а потім мовила:
– Добре, проведіть нас, тільки вдвох. Мене до речі звуть Настя. І хлопці провели Настю та дівчат до їхньої кімнати. Коли Роман та Максим вже повернулися йти то дівчина озирнулася і хотіла щось сказати, але промовчала.
Повернувшись в свою кімнату, хлопці застали там чорнявого хлопця, який сидів на ліжку Романа і читав книжку. Макс запитально поглянув на нового друга, але той підійшов до хлопця і потис руку. За його прикладом теж саме зробив Максим.
– Марк. – представився той.
– Макс. – і собі представився Максим.
– Я так розумію, ти наш третій? – Марк допитливо подивися на Максима.
– Так. – відказав той.
– І який курс? Щось я тебе раніше не бачив.
– Перший. – знітився Максим.
– О, дитина! – реготнув Марк.
– А ви який? – запитав зразу ж обох.
– Ми обидва на другому, тільки я ССО-шник, а він зі звичайного потоку. – Марк показав на Романа. Той кивнув.
– Як це, ССО-шник? – спитав Максим. Марк і Роман розсміялися і переглянулися.
– Пояснимо? – запитав Роман, дивлячись на Марка.
– Пояснимо. – відповів в тон йому Марк і почав пояснювати, – розумієш це коли, люди приходять до вищого учбового закладу, після технікуму чи училища.
– А чому ССО-шники? – зацікавлено запитав Макс.
– Тому що абревіатура така. – Багатозначно підняв вказівний палець вгору Марк, дивлячись на Макса.
– Це як? – знову запитав Макс.
– ССО – середня спеціальна освіта. Тобто студенти які вчаться в технікумах та училищах мають середньо-спеціальну освіту після випуску, – розповідав далі Макс.
– Дехто жартома в цих стінах жартома називає нас зондеркомандою СС, забуваючи про літеру о, але до СС ми вже точно ніякого відношення не маємо. Ми звичайні фінансові генії. Навіть військової кафедри у нас немає. – Закінчив свою розповідь Марк.
– Макс спочатку напружився, коли згадали про зондеркоманди сс, бо його діда розстріляли під час другої світової есесівці, але потім зрозумів жарт і посміхнувся дещо знервовано. Марк з Романом переглянулися і Марк поспішив запевнити Макса:
– Все нормально, друже, це просто такий місцевий жарт. Але при тобі ми так більше жартувати не будемо.
– Та я все розумію, хлопці, я ж не шляхетна паночка, переживу якось.
– Тоді давай відмітимо твоє вливання у наш невеличкий міцний колектив. – і хлопці пішли пригощатися лимонадом, оскільки наступного дня треба було зранку на пари.
Плеча хтось торкнувся. Це була Настя. Максим настільки заглибився у спогади, що ледве не запізнився на літак до України.
– Час, коханий. – Настя показала на годинник на каміні.