19. Вибрики долі

Максим лежав у затишній квартирі французького містечка Ля Рошель на дивані і читав газету. Дружина вже півгодини розмовляла з кимось по телефону у сусідній кімнаті. Потім не скидаючи виклику, підійшла до Максима і протягнула слухавку:

– Коханий, це тебе. Мирося.

Максим узяв слухавку.

– Привіт люба. Як ти? – Пожвавився чоловік, почувши, що телефонує донька, а потім прикривши мікрофон рукою з докором повернувся до дружини:

– Вже півгодини розмовляєш з дитиною і не сказала мені?

– Та ну тебе – зі сміхом відповіла дружина – тепер у тебе є нагода надолужити ці півгодини.

Наче почувши, що сказала мати, слухавка вибухнула сміхом і Миросин голос сказав:

– Приємно знати, що нічого не змінюється у нашій родині. Ти такий же невиправний буркотун. Татку тобі привіт від спільного знайомого.

– Від кого з них? Їх багато. – не зрозумів Максим Іванович.

– Та ні татку, він тут один. Більше тут нікого з тих, кого ти знаєш немає. – і Мирослава багатозначно замовкла.

– Припини говорити загадками. Ти зараз де? – запитав Максим, втрачаючи терпець.

– В хатинці серед лісу. У твоєї знайомої. – Мирослава вочевидь випробовувала батька.

– Мирославо кажи, де ти?! – вже зриваючись на крик запитав чоловік, аж обернулася занепокоєно дружина.

– А хіба ти не знаєш? – грізний батьків голос здавалося не налякав жінку, та й ніде правди діти він її навіть в дитинстві не лякав, не те що в сорокарічному віці. Мирослава просто посміювалася про себе над тим, що батько намагається вдавати суворість.

– Припини говорити загадками. Кажи де ти?

– У твоєї знайомої. – слово «твоєї», Мирослава виділила інтонацією.

Максим Іванович нарешті здогадався про кого говорить Мирослава. Він знав, що донька покинула зрадливого коханого.

– Від кого привіт, де ти вже там знайшла спільних знайомих? Ти ж зараз у Аглаї, чи то пак у Лади, живеш? – запитав батько вже спокійніше.

–  Так у Лади. Привіт тобі від Янека. Пам’ятаєш такого, тату? – наче проспівала Мирося.

– Ти як з батьком розмовляєш? – Максим пропустив повз вуха інформацію про Янека, він і так знав, що той слідкує за донькою, як вірний пес.

– Спокійно, розмовляю. Як з батьком. – і в голосі доньки вчулася посмішка. Максим похитав головою, але нічого не сказав. Він знав, що Мирослава просто дражниться, як звикла в дитинстві. Тоді вона його розчулювала цим. Ось і зараз Максим Іванович не зміг стримати посмішку. «Моя люба донечка» – подумав. А потім повільно почав розповідати про Янека. Розповівши про все, що вважав за потрібне і коли натиснувши на кнопку відбою, Максим покликав дружину, віддав телефон і підвівся з дивану, намірившись кудись йти.

– Ти куди? – здивувалася дружина.

– Треба збиратися, труба кличе. – Максим не збирався пояснювати Насті, що збирається робити, але знав, що дружина все ж добуде інформацію якої потребує, як знала про зраду, але словом не обмовилася про те, що знає про іншу, поки він сам про це не сказав.

– Тобто? Поясни? – Максим зітхнув і почав розповідати. Але перед цим запитав у дружини:

– Пам’ятаєш Янека, якого я приставив до Мирослави? – і подивився коханій в очі.

– Так, пам’ятаю. – кивнула та.

– Так ось, цей бовдур розкрив себе. Тепер Мирослава знає що кожен її крок стає відомим мені вже дуже багато років.

– Ну то й що? – не зрозуміла дружина. – Хай знає і буде спокійною, бо він не дасть скривдити Мирославу нікому.

– А те, що без особливої потреби, Янек би не розкрився. Тобто там сталося щось таке, про що донька не каже, але це небезпечно насамперед для неї. А якщо це небезпечно для неї, то небезпечно і для тих, хто з нею поруч. – Мовив Максим Іванович. Дружина швидше здогадалася ніж знала, яке питання поставити наступним:

– Це вона? – сказала, маючи на увазі Аглаю.

– Так. – похнюпився Максим, винувато дивлячись на дружину. Вона обійняла чоловіка і промовила:

– Я тебе, коханий ні в чому не звинувачую, та й пізно вже. Що було – те загуло.

Подружжя стояло обійнявшись і згадувало один з вечорів, коли Максим привіз додому доньку, яка втекла від зрадливого нареченого перед новим роком і цілу ніч провела в лісі, проте знайшла будиночок місцевої знахарки, яка виявилася «дуже тісно» знайома з Максимом. Для того щоб знайти доньку Максиму треба було з’їздити хтозна куди від дому, бо Денис та Мирослава поїхали відпочивати, а вже там донька втекла від невірного нареченого. Це добре, що наступного дня, Максиму зателефонував з райвіділку знайомий і сказав, що надійшов сигнал про те, де знаходиться Мирослава Максимівна. Від роздумів відірвав телефонний дзвінок, який вже надійшов на телефон самого Максима Івановича. Номер був незнайомий, та ще й не визначався. Зазвичай Максим не брав слухавку, коли номер не визначений, але не цього разу. Якесь незвичне почуття заполонило його душу, наче від того, візьме чи не візьме слухавку буде залежати його доля.

– Я слухаю. – сказав французькою, скоріше за звичкою. Але почув відповідь українською:

– Привіт, старий друже. – в слухавці роздався знайомий голос. Голос розмовляв українською і за мить Максим швидше здогадався ніж згадав кому належить голос. Максим скрипнув зубами.

– Як ти мене знайшов і чого ти хочеш? – процідив крізь зуби.

– Нічого не хочу. Тільки маю попередити. Не влазь у цю справу. Надто багато людей постраждало. – голос Романа, а це був він, звучав скоріше стурбовано аніж загрозливо, але кров уже шугнула Максимові у голову:

– А то що? – спитав, ледве стримуючи емоції.

– Нічого, Максе, нічого. Не нападай на мене. Я тобі не ворог. Навпаки хочу захистити. – Роман говорив спокійно, майже спроквола.

– Як? Чого ти нас в спокої не залишиш? Вже стільки років минуло.

– Так це правда. Років пройшло багато, але зараз річ не про тебе, а про Мирославу. – тепер в голосі давнього друга-ворога чулася незрозуміла стурбованість.