18. Повернення каблучки

Мирослава зайшла в хату, в голові запаморочилося і вона сіла на лаву і опустила голову на груди, але їй стало легше, коли від дверей потягнуло холодом. Жінка підвела голову і глянула на прочинені двері. Там стояв Роман Андрійович і пильно дивився на неї. Лада, яка в той час поверталася з комори, здивовано подивилася на чоловіка. Вона ще не бачила Мирославу.

– Щось забув Ромцю? – в характерній для неї манері, з насмішкою сказала Лада. Роман Андрійович не відповів, тільки кивнув в бік лави, де сиділа Мирослава. Лада глянула на Миросю і постерегла, що тій погано і обличчя у Мирослави жовте, мов віск. Мирослава повільно, наче у сповільненій зйомці, піднесла руку до відра, але рука відмовилася її слухатися і батогом впала на коліна. Лада не на жарт злякалася. Прудко підскочила до жінки і поглянула Мирославі у вічі.

Зіниці старої жінки знову заклубилися хмарами. Вона не відводила погляд від очей Мирослави.

– Романе, швидше, візьми там, в коморі…. – озирнулася, та й не договорила, Паучинського не було вже в хаті, а Лада знову своїм поглядом піймала очі Мирослави. А Павук був вже в коморі і дзвенів пляшечками, підбираючи потрібну під тією тканиною, яка так вразила Миросю своєю темнотою.

– Швидше! – крикнула Лада.

– Тримай. – з’явився за спиною Паучинський.

– Давай швидше! – Лада нетерпляче вихопила з рук у чоловіка пляшечку і зірвала корок. Потім розкрила Мирославі рота, тримаючи рукою за щоки і вилила весь вміст пляшки. Почекала поки Мирося ковтнула розчин. І… розірвала зоровий контакт.

– Що сталося? – кволим голосом мовила Мирослава.

– Вже нічого, квіточко, вже нічого, все добре. Розкажи, що сталося надворі і нічого не пропусти. – а потім Лада підняла застережливо руку і звернулася до Паучинського.

– Сідай Ромо. Послухаємо.

– Ну що ж, доведеться затриматися ще ненадовго. – спроквола сказав Роман Андрійович.

– Я спробую. – Мирославин голос звучав ще кволо, але вона почала розповідати і поволі приходила до тями.

Мирослава розповіла про дивну пташку з людським поглядом. При цьому Роман Андрійович і Лада переглянулися між собою, але обоє промовчали і продовжили слухати розповідь. А Мирослава розповідала про те, що не пам’ятає, як зайшла в хату, і сіла на лаву, але як повіяло від Романа Андрійовича холодом, пам’ятає. Лада подивилася на Паучинського, похитала головою, але нічого не сказала, а продовжувала слухати. Коли Мирослава розповіла і перевела подих, то Лада з осудом подивилася на Романа Андрійовича.

– Ти ж знаєш, Ромцю, що твій Дар вимагатиме плату за цю безневинну дію. – бабуся опустила погляд на свої руки і говорила наче ні до кого не звертаючись.

– Знаю, люба, знаю.

– Ого, це щось новеньке. – примружившись подивилася на Паучинського Лада.

– Нічого подібного, ти ж знаєш, я тримаюся на відстані і від тебе і від Дару. Та й пізно вже про щось мріяти, про душу треба подумати.

– Ну-ну… – тільки й мовила старенька, а потім додала:

– Так, як ти вирішиш проблему з тим, що Дар вимагатиме?

– Це моя справа! – зненацька огризнувся Роман. – Але я тобі обіцяю, що ніхто не постраждає.

Лада тільки головою похитала, знаючи до чого той веде. Якщо ворожбит не скидає на когось прокляття чи не віддає того, що вимагають надприродні сили, то скоріше за все, страждає сам. Це може бути навіть смертельно. Але Лада довго знала Романа, щоб розуміти, що він зробить те, що задумав.

Мирослава вже оговталася і мовчки чекала пояснень від двох людей яких вона знала не надто добре, але яким вже довіряла. Вірніше, довіряла Ладі, а Лада довіряла Паучинському, тож Мирославі нічого іншого не залишалося, як теж довіритися цьому дивному чоловікові. Паучинський наче відчув що його допомога тут більше не потрібна:

– Ну що ж, тепер мені точно пора. Проведете мене?

– Обидві? – здивувалася Мирослава.

– Так обидві. – погодився Паучинський і глянув на Ладу, чи дозволить вона Мирославі піти з ними. Роман Андрійович відчув, що присутність доньки його старого друга чомусь має важливе значення саме там, біля машини. Лада мовчки ледь помітно кивнула, бо теж це відчула. І усі троє вийшли на вулицю. Охоронці Романа Андрійовича вже стояли біля машини. Паучинський ще раз обняв Ладу, сів в машину, охоронці теж сіли і машина зникла за деревами. Мирослава глянула на дерево, на якому й досі сидів той крук, що налякав її. Але під поглядом жінки, крук злетів зі смереки і сів ближче до хати на купу відкиданого снігу, тепер не звертаючи жодної уваги на Мирославу, а щось видивляючись у снігу, тільки йому відоме. Потім птах взявся длубатися дзьобом у тому штучному заметі і ось нарешті знайшов те, що шукав. Вхопив дзьобом і намірився злетіти. В променях сонця знахідка зблиснула золотом. Птах видав горловий переможний звук, злітаючи, але не втримав свою здобич. Птах полетів, розчаровано крикнувши, а золота річ впала вниз. Вона впала Мирославі просто до ніг, в утрамбовану колію, яка залишилася від коліс машини Романа Андрійовича. Це був той перстень з блакитними діамантами, який здавалося зник з життя жінок назавжди. Мирослава скрикнула з несподіванки і хотіла підняти каблучку, хоч усе її єство застерігало не робити цього. Жінка вже почала нахилятися до каблучки, але окрик зупинив її.

– Не чіпай! – застерегла Мирославу Лада. – Я швиденько. – І знахарка, чимдуж, наскільки дозволяв вік, зникла за дверима і з’явилася вже з пляшечкою з темного скла в одній руці і фольгою у іншій. Повагом підійшла до місця падіння персня і намагаючись не торкнутися його голими руками, взяла обережно фольгою і вкинула у пляшечку. Віддала пляшечку Мирославі зі словами:

– Ти знаєш що робити. – Мирослава невпевнено кивнула, а потім ще раз вже впевненіше і закивала часто-часто.

– Та годі вже, – зупинила її Лада, – бо й голова відпаде. Зроби те що треба, а я зараз – і бабуся відійшла від жінки до того місця, на якому сидів птах, коли знайшов перстень.

– Дуже цікаво. – пробурмотіла Лада собі під ніс і пішла за хату. Ще довго звідти чулося бурмотіння, яке перекликалося з шепотом вітру в вітах дерев.