15. Розповідь Романа Андрійовича.

І Павук, якого за паспортом звали Роман Андрійович, почав поволі розповідати. Він розповів про перстень багато тієї інформації, яка була в Інтернеті у загальному доступі, і ще хотів додати своєї, яка була невідома Ладі. Коли Паучинський почав розповідати, Лада підійшла до стіни, яка з’єднувала кімнату і бібліотеку і ставши біля неї, притулилася спиною. Однією рукою за спиною намацала ледь помітний виступ і натиснула на нього. Вона вважала, що Мирославі, потрібно теж почути цю історію, адже вона і її стосується, хоч і не безпосередньо.

– Що, хочеш щоб і Мирослава Максимівна послухала це? – цим питанням Павук застав Ладу зненацька.

– Ах ти ж, невіглас! – вуста літньої жінки осяяла посмішка. – Звідки знаєш?

– Ладо, я знаю про тебе все, як і про усіх цікавих людей в цьому районі.

Лада здивовано подивилася на Паучинського. Під її поглядом Роман Андрійович знітився, як хлопчисько, але не сховав очі, а подивився прямо на неї, потім підняв очі догори і голосно крикнув:

– Мирославо, виходь вже! – перевів очі на Ладу і майже благально протягнув:

– Ну хоч ти їй скажи…

Тільки тоді Лада, мовила, звертаючись до повітря:

– Миросю, виходь, пан Паучинський – все-таки пристойний пан і нам не зашкодить.

Через пару хвилин після цих слів Лада вловила скрип дверей «лабораторії» і за мить Мирослава зайшла у кімнату.

– Ну, милі дами, якщо ви не проти, то сідайте і я розповім вам казочку – почав Роман Андрійович.

– Не блазнюй Ромцю! – Обірвала Лада його слова.

В цей момент оговталася і Мирослава.

– Звідки ви знаєте, як мене звуть? – жінка хоч і була приголомшена, але не забула запитати про це.Тоді Паучинський встав з лави, підійшов до Мирослави, зазирнув у очі, взяв її руку в свою, трішки схилив голову і невловимим рухом піднісши до губів, поцілував.

– Ну здрастуй, донька мого колишнього друга.

Миросі мороз пішов поза шкірою і вона швидко забравши свою руку з руки Романа Андрійовича, відступила до стіни. Але тут в розмову втрутилася Лада:

– Не лякай дитину, Ромцю. Не застосовуй свої вміння на ній. Тим більш, що ти відмовився від Дару, багато років тому…

– Тому й потрапив до в’язниці. Тому й цей дар я нікому не передам у спадок. Не хочу людям більше нести зло. – Закінчив Паучинський.

– А тепер розповідай про каблучку, що знаєш. І чому вона така важлива? – підігнала Лада.

– Ти мабуть вже знаєш, що в перстні була отрута, якою можна і слона вбити. Так ось цей перстень з’являється знову після багатьох віків, вже у тому вигляді в якому ми його знаємо у Джана Галецо Сфорца – сина засновниці села, що знаходиться поряд і кажуть, що помер він не без допомоги отрути з цього персня, але далі починається найцікавіше – перстень то зникає то знову спливає у Франції, Італії, в Україні і одному Господу відомо у скількох руках він побував. Я розкопав, що до того як він потрапив до рук Сфорца, над ним провели обряд з фіксації. Вже не пам’ятаю, як точно зветься обряд, але суть його в тому, що перстень неможливо вилучити зі світу. Він буде з’являтися знову і знову.

– І що в цьому небезпечного? – подала голос Мирослава. При цьому Лада подивилася на жінку так, як дивляться на нерозумну дитину:

– Цить! Хай розповідає.

Далі Мирослава вже не ставила запитань. Тож Паучинський вів далі:

– Як не дивно цей перстень фактично не належить цьому світу, а знаходиться у світі живих і у світі мертвих одночасно. Мертві його бачать, живі ні.

– Так ми виходить мертві?! – запитала Лада з сарказмом. – Щось ти Ромцю заговорився і мабуть дійсно казки мені розповідаєш. І думаєш я повірю в таку нісенітницю. Ану, киш, пророк недороблений.

– Ладо постривай! Не гони мене. Є ще дещо.

– І що ж це, старий інтриган?

– Ти бачиш його, тому що тобі дозволили це. Мирослава, тому що сильніша за тебе і за мене, просто не усвідомлює цього.

– А що скажеш про Славка і Зореславу? – Запитала Лада, а Паучинський замовк, щоб ще більше не лякати жінок. – Не знаєш що й сказати, Ромцю? Отож бо й воно. Хочеш погратися у ігри з вищими силами, грайся, тільки нас не вплутуй.

– А ви вже вплутані. Хочеш ти цього чи не хочеш. Ви, як і я вплутані сюди ще з самого свого народження. Не за своїм бажанням. Коли ти втекла від Максима, я бачив це у сні. Чи як я, ти думаєш, знайшов сюди дорогу?

– Ти знав?! – Лада була вражена почутим.

– Так знав. Максим був колись моїм другом. Ми вчилися в одному інституті, щоправда на різних курсах, кохали одну дівчину,ось її матір. – і Павук вказав на Мирославу. – Але вона вибрала його. Я стерпів. Потім у них народилася донька і ось одного разу років через п’ять я побачив цю щасливу родину, прослідкував за колишнім другом і взнав що він зраджує ту, яку я кохаю. Тоді я пішов, напився і випадково вбив перехожого, просто відштовхнувши зі своєї дороги. Перехожий впав на асфальт та так і залишився там лежати, вдарившись скронею об камінець головою. Далі, ти знаєш. – Розвів руками Паучинський.

– Да, історія… – непевно сказала Лада – Але скажи мені Ромцю, чому ти відмовився від свого дару?

– Ти ж знаєш, жінко, що я з роду Чорних Мольфарів. Усі чоловіки були мого роду були такими. Зрозумівши, що той перехожий був покликом Дару і першою жертвою для його розкриття, я навчився себе контролювати і дав собі слово не мати з магією або надприродним ніяких стосунків, хоча й є те, що я не можу контролювати. Але так я не приношу зла і намагаюся не робити зла вчинками. Тому я слідкував за Вандою, тому слідкував за Мирославою і тому дав Янеку піти, побачивши, що він її захищає.

– От старий дурень. А ті двоє, хто був тут? Вони ж могли нас повбивати.

– Не могли. Ладо, не прибідняйся. Знаю я про твою криївку.

– Звідки. Я ж нікому не казала.

– Мене все ще турбують сни, хоч і відмовився я від Дару, та схоже він не відмовився від мене. А ще, в мене є така сама криївка, якщо хочеш знати, про всяк випадок.