14. Павук.

Лада вийшла з «лабораторії» тихенько причинивши двері і майже впритул зіткнулася з тим хто ввійшов у коридорчик з сіней. Відвідувач був одягнутий в легке дороге пальто, що аж ніяк не відповідало погоді і в такі ж легкі, начищені до блиску черевики. Видно було, що він не ходить пішки. Це просто йому не потрібне. Довгообразе обличчя з густими сивими вусами, осяяла щира посмішка, коли він побачив Ладу, але та суворо сказала:

– Що ви тут забули, пане Паучинський?

Чоловік хотів відповісти, але знадвору щось наче впало. Лада незадоволено глипнула на того, кого назвала Паучинським і наче лагідно, але з погрозою в голосі сказала:

– Що? Без своїх псів не можеш, пане Ромцю? Запам’ятай, добрий господар піклується про своє майно, а тим більше про тих, хто це майно охороняє. Тому не морозь охоронців. Хай посидять в машині. Тобі тут нічого не загрожує. – після цих слів, Паучинський витягнув смартфон, натиснув кнопку швидкого виклику і мовив у слухавку:

– Розслабтеся. – знадвору почувся звук, який ні з чим не сплутаєш – це охоронці захлопнули дверцята і ввімкнули мотор, щоб зігрітися.

– А тепер можна і поговорити. Прошу до господи, Ромцю – і Лада жестом руки позвала гостя у хату.

Роман Паучинський, на прізвисько Павук – кримінальний авторитет за шістдесят, який тримав у страху весь район, проте сам боявся і поважав Ладу. Про те, що ж цих двох пов’язувало, не знав ніхто, а вони нікому й не розповідали. Колись Павук, тоді ще відносно молодий чоловік, приблизно сорока – сорока двох років тільки «відкинувся» з зони, де сидів за ненавмисне вбивство і випадково набрів на цю хатину, вже зайняту Ладою. Зіграла кров і він хотів приголубити самотню жінку, але та приголубила його сковорідкою так, що й досі десь є шрам на потилиці. Вона не викликала представників закону, хоча й зрозуміла, що перед нею колишній в’язень, але ще вона розуміла його стан. Тоді Лада просто зв’язала його, а коли він оговтався, взяла слово, що чоловік не зробить з нею нічого. Жінка не боялася, бо так мало бути, про це розповідали сни, які вона щойно пригадала і усвідомила, до чого це. Вона не боялася його помсти, бо бачила цю людину неначе зсередини і розуміла, що такий як він, мститися не буде. Після цього Лада його розв’язала, дала на дорогу харчів і відпустила. Після того, як Роман зник, Лада відчула полегшення, але щось все таки її бентежило. Через деякий час вона майже забула про цей інцидент, але несподівано історія получила продовження. Десь за рік в районі, який був поділений вздовж і поперек між кримінальниками,застрелили кримінального авторитета. Почався переділ влади і ось тут з тіні вийшов Роман Паучинський. Зайнявши місце загиблого, він швидко навів лад у цьому районі і керував людьми дуже вміло. Інколи заїжджав до Лади, просто поговорити, порадитися, але не роблячи більше ніяких спроб спокусити жінку, пам’ятаючи про її важку руку. Тих, хто стрибав до нього в ліжко і так вистачало, а порадниць серед них не було. Слухав Ладині поради, прислухався до них, сам просив порад і був щасливий з того, що жінка не виганяє його з хати.

І ось, зайшовши в хату, Павук, обернувся на Ладу, хитро посміхнувся і мовив те від чого літня жінка витріщила на нього очі:

– А виходь-но за мене заміж. – але подивившись на Ладині очі, в яких було видно згустки гніву, підняв обидві руки на рівні грудей долонями від себе.

– Жарт, жартую я так. Згоден, що жарт невдалий. – Лада все ще дивилася недовірливо. Тоді Паучинський сів на лаву і набрав у чашку води, відсьорбнув зі смаком і поплямкав наче пробуючи воду на смак. Аж тоді очі Лади набули звичайного кольору молодої травички і перестали лякати своїми грозовими хмарами. Тоді Павук почав говорити знову.

– В мене є відомості про те, що ти маєш річ, яка не належить цьому світові. – і очікувально подивився на Ладу. Та тільки руками розвела.

– Звідки знаєш? – і випереджуючи відповідь Павука, додала – знаю, знаю, сорока на хвості принесла, але скажу, тобі, що через цю річ загинула молода жінка і ще б загинули люди, як би я вчасно не нагодилася, але її у мене немає – і Лада знову розвела руками.

– Постривай, тобто як немає, але ж…. – хотів заперечити вусань.

– Але ж, але ж…– перекривила Паучинського Лада. – Якщо твої люди такі прудкі, то чому вони не знають де поділася ця річ?

– Розповідай, швидко! – бабуся вловила у голосі Павука переляк, але як вона знала, боявся він не за себе. На своє життя махнув давно рукою. Він прикипів серцем до жінки і сподівався на те, що все таки незрозуміла річ не заподіяла їй шкоди. Але Лада про це не знала. І поволі почала розповідати. Почала з того самого дня коли прибігла до неї Ганна. Розповіла і про Зореславу і про Славка і про Ванду. А ще про двох злодіїв, які вели Мирославу від самого Києва, а потім обшукали Славкову хату і намалювалися тут і забрали перстень.

Павук на мить задумався, а потім стиха сказав:

– Ванда була права, за нею стежили. Але стежили для того, щоб захистити. Це були мої люди. Я знав, що рано чи пізно комусь знадобиться перстень і ці люди не будуть такі добрі, як я. – При цих словах Лада хмикнула і промовисто подивилася на Паучинського.

– Ой Романе, Романе, а ти той же хвалько, яким був і двадцять років тому. – при цих словах, Павук, потрогав рукою шрам на потилиці і винувато подивився на Ладу. Несподівано Лада дзвінко розсміялася і підморгнула:

– Що старий, молодість згадав? – чоловік розгублено кивнув. – Що було те загуло. – Продовжувала Лада. – Навіть, якщо й згадав, забудь. Ми не молодіємо. Це молоді можуть розкидатися друзями бо в них все життя попереду, а такі як ми, повинні цінувати кожен день і кожну людину, навіть ворога. А ти був мені і ворогом і другом водночас. – Сказала Лада, наче прощаючись, а в Павука запаморочилося в голові, бо він зненацька усвідомив, що це може останній його візит в цю хатину. Тому підійшовши до Лади, він взяв її за плечі і зазирнув у очі. Ці декілька секунд здалися обом вічністю. Потім літня жінка відштовхнула злегенька Паучинського: