12. Видіння Мирослави.

Повернувшись до хати, Лада застала Мирославу, яка сиділа на лаві і напрочуд, напружено про щось думала. Бабуся зайшла, а Мирослава так і сиділа, дивлячись у простір і нічого не бачачи.

– Ну? Розповідай що побачила. – лагідно посміхнулася Лада.

Мирослава відсахнулася від неї, неначе кинулася зі сну і підняла на бабусю посоловілі очі. Спочатку жінка не розуміла де знаходиться, а потім поступово погляд набув того виразу зрозумілості, коли пізнаєш людину, яку ти вже знаєш. Мабуть Миросю вразив гість і вразило те, що вона побачила в ньому, те що недоступно звичайній людині. А ще те, що Лада про це напевне знає, а не тільки здогадується. Мирослава вже майже повірила, що бабуся не має ніякого відношення до чаклунства, але це змушувало знову сумніватися в тому, що Лада звичайна людина і повірити в те, що містичні дивовижі є все-таки цариною бабусі.

– Я чекаю. – Нагадала Лада про своє запитання. Зітхнувши і трішки подумавши Мирослава почала розпочала свою розповідь:

– Янек мені сподобався зразу. Ще там в супермаркеті. Але я й подумати не могла, що всі ці роки він слідкував за мною і знає про мене більше за будь кого. Але його справжнього, я побачила тільки тоді, коли він прийшов сюди. Це наче видіння було…

– Добре, добре. – нетерпляче перебила її Лада. – Кажи, що побачила? Чи кого? – додала схвильовано.

– Коли він побачив мене, він дуже уважно подивився мені в очі і тоді я побачила не його, а… – Мирося на мить задумалася, а потім почала поволі розповідати далі – а підлітка, років тринадцяти з русявим довгим чубом, який кучерявився по усій голові, з допитливими очима, які заглянули просто кудись в мене, через мої ж очі.

– Я тобі скажу більше, він теж в тобі щось побачив. – відказала старенька Мирославі. Жінка здивовано округлила очі.

– Як, як таке можливо? – ви ж не хочете сказати, що він теж, теж… – Та й не доказала.

– Ні, дитино, не хочу, Янек не відьмак, не чарівник, не покидьок з тих, хто шукає проклятий перстень, а звичайний самотній чоловік, в якому ще не погас вогонь жадоби до знань, до нового, незвіданого. – і Лада завершила свій монолог зовсім незрозумілою фразою. – Ось таким пасує безсмертя.

– Ви про що? – не зрозуміла Мирослава.

– Та то я так, про своє. Ти зрозуміла з чого постало твоє видіння?

– Ні. – тихо відказала Мирося.

– Зберися. Зосередься на своїх відчуттях. Спробуй зрозуміти, що спровокувало це. Щоб було легше заплющ очі. – але Мирося дивилася широко відкритими очами на Ладу. І знову її мучили невиразні сумніви. Особистість жінки обіцяла від таких емоцій роздвоїтися і не зійтися в одну. З недовірою вона глянула на Ладу, побоюючись, що та застосує гіпноз, але та, наче знову прочитала думки:

– Не бійся, дитино. Гіпноз тут недоречний. Ти сама не знаєш,що пам’ятаєш. Закрий очі і розкажи, ким ти працювала після університету, бо коли я кинула твого батька, ти ще була студенткою.

Мирослава полегшено видихнула. Сіла зручніше на лаві, обперлася об стіну і почала розповідь:

– Після закінчення Національного технічного університету «ХПІ» я недовго працювала конструктором двигунів внутрішнього згоряння де й зустріла Дениса.

– Я вражена. Чому не в Києві вчилася?

– Та я, як і вся молодь хотіла скоріше вирости і вирватися з-під батьківської опіки. І гадала, що переїзд в інше місто трішки послабить тотальний контроль, яким мене оточили батьки. Але я не почувалася вільною. І тепер зрозуміло чому. Мабуть відчувала що за мною стежать. – і Мирослава сумно посміхнулася. – Там і зустріла Дениса. Була молода і наївна. Закохалася в красивого хлопця, який не пропускав жодної спідниці. Думала він зміниться. Але ні. Тоді двадцять років тому…

– Це я вже знаю. – Сказала Лада. – далі кажи, зараз Денис нас не цікавить.

– Потім працювала в великому супермаркеті, на касі. Кожного дня через касу проходило багато людей. Досі пам’ятаю, що ще два тижні після каси мені снилися черги з покупців. Через рік, мене підвищили до адміністратора, а потім пішла в охорону цього ж таки супермаркету. Ну а коли тато з мамою поїхали за кордон, то стала керувати СТО, яке татко переоформив на мене.

– І яке я йому подарувала на день народження. – стиха сказала Лада, але Мирослава цього не почула, заглиблена у свої думки.

– Мені подобається спілкуватися з людьми, але з тих пір як я стала керівником на СТО, стосунки з чоловіком погіршилися. Навіть не знаю чому. – Закінчила свою розповідь Мирослава і зітхнула.

– З цим ми теж можемо розібратися прямо зараз, але скажи мені, чому твій батько не влаштував тебе в свою фірму відразу після інституту.

– Тому що я думала, що сама зможу усього добитися, без зв’язків і грошей.

– Так ти і добилася не мало, як для пересічної дівчини. А тепер подумай про ось що: ти багато років день за днем спілкувалася з багатьма людьми, то хіба вже не можеш визначити, яка людина перед тобою?

– Можу – Сказала Мирослава і сама зачудувалася з своїх слів. – Виявляється можу. – ще раз повторила.

– Ось бачиш. І ніякого чаклунства. А тепер розберемося в стосунках з чоловіком. Ти сказала, що відносини зіпсувалися, коли ти стала керувати СТО?

– Так. Але не ніяк не доберу чому?

– Він же жив на дві сім’ї? А окремий кабінет у тебе був?

– Та-а-к. – Кивнула і хотіла заглибитися у свої думки, але Лада не дала цього зробити:

– Тебе нічого не насторожує? – Мирослава похитала головою. – Ви ж з Денисом теж зустрічалися на СТО?

Здогад сонечком блиснув у голові Мирослави:

– Ви думаєте…?

– Ні, я не думаю, я розмірковую. Він міг іншу водити до кабінету, коли керував СТО, а потім керівником стала ти і йому вже стало не вільно це робити, бо ти, як відповідальна людина, займалася справами, а не іграшками. А тепер дивися що виходить: після одруження керує СТО Денис, водить туди другу жінку, бо як виявляється спільного житла у них немає, потім керівником стаєш ти. Ось тобі і зміна у стосунках.