9. Надзвичайні події.

На зворотному шляху Мирослава і Лада мали заїхати до Славка та віддати шоколадні цукерки, які так просила Зореслава і яких не було у місцевій крамниці, але дорога до села зайняла вдвічі більше часу через те, що не завжди можна було проїхати і жінки самі прокопували собі шлях саперними лопатками, які були в машині у Лади. Взагалі то в Ладиному фургончику навіть можна було б жити декілька днів, якби виникла така потреба. До села жінки дібралися вже надвечір і одразу поїхали до Славкової хати. Ззовні наче нічого й не сталося, але у бабусі знову розігралося передчуття. В хаті світилися вікна. Лада посигналила кілька разів, але ніхто не вийшов їх зустрічати. З сусіднього двору виглянула жінка і розповіла, що Славко ще в обід вивів машину, забрав доньку і кудись поїхав, скоріше за все до тещі.

– Зараз я йому зателефоную. – мовила сусідка і дістала з кишені об’ємної куфайки, мабуть чоловікової, телефон. За мить вона вже приставила його до вуха:

– Алло, Славцю, тут дві жінки тебе питають. Що переказати? Гаразд. – а тоді звернулася до Лади з Мирославою. – Він у своєї тещі на іншому боці села і каже, що було б добре, якби ви заїхали. Я зараз розповім де це,– і жінка розповіла і показала, а ще сказала потрібний номер будинку. Лада і Мирося попрощалися з сусідкою, сіли у авто і поїхали туди, куди вказала жінка.

Машина зупинилася біля потрібного будинку. В дворі завалував собака. Рипнули двері і на порозі постала літня жінка, чимось схожа на саму Ладу. Вона втихомирила пса, який і не думав кусати пізніх гостей, а підійшов до Мирослави, щойно та зайшла у хвіртку і лизнув їй руку. Лада на цей жест собачої волі, тільки посміхнулася і пильно поглянула на жінку. Та розгубилася, не знаючи що й сказати. Це вперше її Вулкан поставився так до чужої людини. Зазвичай він не був таким люб’язним.

Усі троє зайшли до хати. Там за великим столом сидів Славко, Ганна і Зореслава.

– Ще одного члена сім’ї не вистачає? – мовила Лада, бо відчула це. Господиня зблідла, а Славкова теща, яка назвалася Килиною поспішила запевнити:

– Ми усі тут. Мав бути ще чоловік, але він через рік після Ганниного народження поїхав до Бразилії і десь зник.

– Він живий, просто не може приїхати. – слова Лади звучали переконливо.

– Що ви маєте на увазі? – Славко був вражений.

– Щось його не пускає. І до речі, в Ганни є менша сестра про яку ви не знаєте.

– Ні, ви щось плутаєте. Ганна у нас одна – єдина дитина.

– У вас так, але не у нього.

– Що ж робити?

– Чекати!Скоро все проясниться. – голос Лади звучав глухо, наче й не її, а потім вона присіла на лавку і закрила очі. Через мить знову відкрила і запитала:

– Довго я сиділа з закритими очима?

– Ні, якусь мить. – запевнила Мирослава.

– Вони вже близько.

– Вони? Хто? – в один голос спитали Мирослава, Килина, Ганна і Станіслав.

– Події, які все прояснять, – знайшлася, що відповісти Лада. Вона не хотіла казати про те, що є сили, які полюють на ту каблучку, яку вона забрала у Славка і поки каблучка в солоній воді в її домі, то вона невидима для цих мисливців. А ще іі стурбувала розповідь про Бразилію і про те що там зникла людина, яка має відношення до цієї родини.

Аж тут подала голос і мала Зореслава, яка весь час слухала дорослих і про яку усі забули.

– Бабусю Ладо, бабусю Ладо.

– Що маленька?

– А ви мені привезли цукерок?

– Так зірочка, привезли. – сказала Лада і посміхнулася дівчинці. Потім видобула з кишені полотняну торбинку і віддала дівчинці.

– Можна я піду до себе в кімнату?– спитала дівчинка.

– Звичайно, маленька. – це вже відповіла Килина.

Дівчинка схопила торбинку і побігла, залишивши дорослих самих. Лада скористалася нагодою і запитала Славка:

– Скажи-но, ти когось пустив до себе, в хату, пожити?

– Нннііі… – промовив Славко, а сам подумав, чому це Лада запитує, про що і запитав:

– А чому ви питаєте? – на це питання бабуся не відповіла, тільки задумливо промовила:

– Не подобається мені все це. – знову вкотре за цей день.

– Може ви залишитеся у нас на ніч. Будинок великий, ліжок усім вистачить, Зореслава полюбляє спати з Ганною. Так що помістимося. – Запропонувала Килина. Мирослава при цьому подивилася на Ладу. Лада згідливо кивнула і промовила так:

– Можна і залишитися. Щось я втомилася дуже. – з останнім словом в її душі запанував спокій.

Вранці Лада і Мирослава зібралися в дорогу. Виїхали з села і продовжили свій шлях до Ладиної «хижки», як ласкаво називала Лада свою домівку. Рівно на половині дороги, вони побачили повалене дерево, яке впало на дорогу ледь не зачепивши, якусь машину, того ж кольору і марки, що й Ладина. В машині знаходився водій, закоцюблий і ледве живий. Добре що хурделиця вгамувалася ще вчора по обіді і від Жмеринки до села вже розчистили дорогу. Звичайно тут дорога була розчищена. То Юрась постарався. А ось дерево чинило серйозну перешкоду. Бабуся спочатку з допомогою Мирослави витягла водія і пересадила до себе в кабіну. Ввімкнула пічку на повну потужність щоб зігрівся, а потім викликала швидку і поліцію і коли ті приїхали, то побачили що дерево підпиляне і саме не могло аж ніяк впасти. Потім Лада Зателефонувала Юрасю і попросила, щоб він відтягнув дерево з дороги трактором. Що Юрась і зробив. Незнайомого водія забрала швидка. Машину Юрась відігнав на своє подвір’я з тим що господар авто забере його як тільки вийде з лікарні. Потім жінки все ж таки дібралися до «хижки».

Коли вони пообідали і трішки відпочили бабуся звернулася до Мирослави:

– А тепер розповідай свій сон, який наснився тобі в Килининій хаті.

– А звідки ви знаєте що я його пам’ятаю? – здивувалася Мирослава.

Лада скептично підняла одну брову і подивилася, як мати дивиться на нерозумну дитину. Потім наказала.

– Розказуй!

І Мирослава розповіла, що їй снилася вона сама, яка увесь час кудись йде а з нею поряд собака, який увесь час її супроводжував і ось в якийсь момент собака повернув голову і подивився на неї, а голова-то в нього не собача, а людська, а якщо конкретніша, то Янека, якого вони зустріли вчора.