7. Проклята каблучка.

Лада закінчила свою розповідь і витягла з кишені згорточок паперу. Розгорнула його. Під папером виявилася фольга, яку бабуся обережно почала розгортати, так, щоб не доторкнутися пальцями до її вмісту. З фольги на світло виглянули спочатку два блакитних, як весіннє небо, прозорі камінця, а потім блиснув золотий обідок каблучки. Лада тримала фольгу так, щоб не доторкнутися до золотого обідка та до діамантів, на яких переливалося світло лампи.

Мирослава хотіла торкнутися до каблучки, але Лада перехопила її руку і несподівано стисла, а потім відкинула. Мирося подивилася на бабусю розгублено, а та ніби між іншим попросила жінку сходити до «лабораторії» та принести склянку з притертою кришкою і ні про що зараз не питати. Та послухалася і вийшла. Зайшла до лабораторії і яскраве світло залило все навкруги. Мирослава подумала, що це їй або сниться, або все ж таки Лада не така проста, як хоче здаватися. Але потім вона відкинула усі сумніви, згадавши, що навіть в супермаркетах двері, та сушарки для рук у громадських вбиральнях кав’ярень на фотоелементах. Жінка швидко підійшла до полиць і уважно роздивилася склянки які були на полицях. Їх було так багато: одні з меншими горлянками, інші з більшими. Вона взяла ту, яка на її думку підійде найбільше для каблучки. А що каблучку Лада покладе в склянку, то Мирослава не мала сумніву на цей рахунок. Чомусь було таке відчуття, яке згодом підтвердилося.

Коли Мирослава повернулася, тримаючи в руках темну склянку, то бабуся поманила її до себе і показала каблучку, тримаючи на долоні папір з фольгою, а всередині лежала каблучка.

– Дивися, але руками не торкайся – мовила Лада і вказала на протилежний від камінців бік обручки, всередину. Дивися, яка зміюка тут вигравіювана. – Мирослава зазирнула всередину каблучки і побачила по середині обідка синусоїду, яка закінчувалася головою змії. Їй наче здалося, що в тому місті де мав бути рот змії є маленький отвір, але жінка помотала головою і видиво зникло.

– Що ти побачила? – спитала Лада.

– Та ні, нічого, пусте. – Мирослава не була впевнена в тому, що бачила, тому вирішила змовчати.

– Давай домовимося, – мовила бабуся,– поки ти живеш тут, ти кажеш про все, що так чи інакше викликає занепокоєння: все, що здалося або не здалося, все що наснилося, все що викликає підозри у чомусь і можеш мене розпитувати про що завгодно. Я відповім. У той день, коли ти вирішиш піти з цієї домівки, ти забудеш усе, що непотрібно.

Мирослава слухала Ладу і думала про свого невірного Дениса, вірніше не зовсім про свого а може й зовсім не про свого. Вона кивнула, але за думками зовсім пропустила ту мить, коли бабуся простягнула руку до склянки, щоб взяти її і покласти туди обручку. Мирослава так замріялася, що побачила склянку і обручку в ній вже коли Лада наливала туди воду і закривала кришкою.

– Так буде краще – загадково промовила бабуся і додала – Тепер постав цю склянку на вікно комори, поряд зі своїм півником і не чіпай. Хай сонце зранку до вечора світить на неї, а вночі хай місяць світить. І пішли спати. Завтра важкий день. Але спершу розкажи, що ти побачила.

Вранці Лада прокинулася раненько. Ще було темно. Збудила Мирославу і пішла поратися по господарству. Кинула корові, свиням, насипала пшениці курям. Зварила їсти. Мирослава тільки ошелешено слідкувала за рухами Лади, бо не сподівалася такої спритності від літньої людини. Жінка поривалася допомогти, але не встигала. Через деякий час все було вже зроблено. Лада дозволила Мирославі накрити на стіл і помити посуд після сніданку. Потім зібралася у дорогу. Знову видобула з заглиблення на комині ключі, взяла кошик зі скляночками, який як зрозуміла Мирося, слугував валізою першої допомоги у Лади. Бабуся глипнула на Мирославу і хитро примружилася:

– Чому стоїш, як засватана?

– А що мені робити зараз? – розгубилася Мирослава.

– Одягайся, поїхали, треба навідати Ганну зі Славком, а також Зореславу. – Причому ім’я Зореслави, Лада вимовила по особливому тепло. Мирося подумала, що це з-за того, що своїх дітей і онуків знахарка не мала і прикипіла серцем до малої. Але в Лади було своє розуміння ситуації.

До вчорашнього дня вона ніколи не бачила Ганну, але Зореславі саме вона допомогла народитися. І хоч маленька дитина мало схожа на дорослу жінку, бабуся згадала покійну матір Зореслави. Ті ж уважні очі, те ж волосся, а ще незвичайне ім’я – Ванда. Коли жінка народжувала, чоловіка якраз не було вдома. Славко був у відрядженні в місті. Він працював програмістом з дому. Йому так було зручніше і їздити далеко не треба було і не треба було сидіти в офісі кожного дня. Але в день народження доньки, його терміново викликали у офіс до Вінниці. Погода зіпсувалася з самого ранку. Почав падати сніг, який поступово перейшов у снігопад, коли Славко поїхав і дороги замело, тому у цей день чоловік не повернувся до вагітної дружини, він заночував у готелі. Ванда місця собі не знаходила і щоб хоч якось заспокоїтися відкрила скриньку з коштовностями які у неї були, а їх там було небагато: дві каблучки і один ланцюжок. Ще зранку Ванда хотіла сходити до матері. Зітхнула, що так далеко доведеться йти і почала одягатися. До пологів було ще п’ять тижнів. Але щось її зупинило. І перед тим як вийти з дому  Ванда поглянула на скриньку, потім немов підкоряючись чиємусь бажанню, взяла золоту каблучку з двома блакитними діамантами і одягнула на палець. «Мама ще не бачила цієї прикраси. Похвалюся, що ж свекруха подарувала на весілля» подумала Ванда. Вона пройшла все село, а коли ступила на материн поріг і погляд зачепився за перевернутий вниз держалном віник, то зненацька почалися перейми. Мати Ванди викликала Ладу, оскільки інших знахарок, або лікарів, хто б міг допомогти у селі не знайшлося. Так Лада і познайомилася з Вандою. Коли ранком чоловік приїхав додому, то не знайшов дружини. Він помчав до тещі, яка жила на іншому кінці села. Там і побачив, що дружина народила донечку. Ванда спочивала, тримаючи в обіймах, загорнуте у пелюшки, маленьке чудо, яке теж спало. Чоловік підійшов до ліжка, провів вказівним пальцем по щоці дитини і обережно, щоб не розбудити дружину, прошепотів: