5. Незвичайна відвідувачка.

Відчинивши двері, Лада відійшла, пропускаючи всередину молоду жінку, по якій видно було, що вона бігла, настільки захекана була. Хустка з торочками збилася на потилицю. Чоботи були усі в снігу. З подолу довгої сукні стікали струмки води від снігу, що танув, перетворюючись на воду, щоки розпашілі від стрімкого бігу.

– Бабу… сю, бабу… сенько – переривчасто почала гостя, задихаючись.

– Постривай, віддихайся спочатку, – зупинила Лада жінку. Жестом покликала її у глиб хатини, дала до рук чашку з запашним чаєм з трав, який заварила перед тим і почекала поки жінка вип’є хоч ковток та заспокоїться. Жінка скинула кожушину, розмотала з шиї хустку, що збилася і стало зрозуміло, що цій тендітній білявці не більше двадцяти.

Мирослава подумала про те, що сама була колись такою і мабуть історія знову повторюється. Але вона не вгадала. Хоча як би уважніше подивилася на жінку, то зрозуміла б що та хвилюється не за себе.

– Моя доня, мій чоловік, – тільки й сказала юна жінка після того, як ковтнула чаю і сльози потекли з очей.

– Що з дитиною? – Бабуся Лада запитала, а сама вже накидала кожух, який невідомо як опинився у неї в руках. Мирослава пам’ятала, що він був у «бібліотеці». Так жінка охрестила кімнату з книжковими шафами.

– Вона, вона… –  і молода жінка вголос заридала.

– Цить! – Суворо сказала бабуся. – не час зараз хлипати. Розкажи що сталося, щоб я могла допомогти. Жінка зусиллям волі стримала свої схлипування і почала більш-менш зрозуміло розказувати. З її слів виходило, що дівчинці стало погано і в неї підвищилася температура майже до критичних цифр, а чоловік білявки, впав на ліжко як підтятий і не приходить до пам’яті.

– Зрозуміло, більше нічого не кажи. – бабуся Лада запнулася пуховою хусткою. З заглиблення на комині печі видобула ключі від машини, судячи з усього, від Mercedes-Benz Sprinter. На чому, на чому, а на машинах Мирослава розумілася. Батько мав СТО, де вона проводила багато часу, зустрічаючись з Денисом. Лада взяла кошик з травами і різними склянками, який теж невідомо де взявся на лаві поряд з відром, у якому була вода. Мирося тільки ошелешено водила очима. Вона не сподівалася від старенької, сільської бабці такої спритності. Лада підморгнула Миросі і мовила:

– Залишайся тут з Тимком, він тебе не дасть образити. Я скоро приїду. – і з цими словами вимкнула сигналізацію на машині брелоком. В гаражі свиснув сигнал машини, сповіщаючи, що господиня може їхати.

– Допоможи мені! – це вже було сказано білявці, яка запнулася наново хусткою і знову вдягнула кожуха. Бабуся і молодичка вийшли у двір. Лада щось сказала і показала на браму гаражу. Сама відімкнула замок і зайшла у гараж через невеличкі дверцята. Зсередини почувся глухий звук. Це бабуся відімкнула шпінгалет на воротях. Молодиця кинулася відчиняти ворота. Почувся звук мотору і через секунду автомобіль виїхав з гаража. Дверцята відчинилися і бабуся з салону крикнула білявці.

– Чого стовбичиш?! Сідай хутко! – молодиця сіла і вони зникли в хурделиці.

А Мирослава сіла, подивилася на сплячого кота і подумала про те, що не таке вже легке, сумне та одиноке життя у Лади. Он звідки прибігла молодиця. Хоча Мирося й не знала, скільки до найближчого селища, але була впевнена, що далеко і тепер зрозуміла чому знахарка живе тут. Сюди доходили тільки ті, кому справді необхідна була допомога. Але якщо б Лада жила в селі, то кожен міг би прийти до неї, хто навіть і не потребував допомоги. І швендяли б цілими днями ті, хто й сам зможе собі допомогти, у той час як той хто справді потребує допомоги не міг би втовпитися. Жінка чекала на бабусю, та й непомітно для себе заснула, сидячи на лаві. Прокинулася, коли було вже зовсім темно.

Мирослава поглянула на те місце де спав Тимко, все ж таки сподіваючись побачити його на місці, але чорного кота не можна було розгледіти у пітьмі. З того місця, де повинен був знаходитися кіт, виднілися дві сяючі цятки. Жінка зрозуміла, що то Тимкові очі. Вона взяла його на руки і кіт задоволено замуркотів, потім стрибнув на підлогу. Мирослава намацала вимикач, біля дверей і яскраве світло залило оселю. Внизу – на підлозі нявкнув Тимко і замуркотів як трактор. Почувся звук мотора машини, що під’їхала, а затим стук дверцят. Рипнули сінешні двері, через хвилину на порозі хати постала змучена бабуся, яка ледве на ногах трималася. Мирослава допомогла зняти кожух і хустку, підвела Ладу до лави і допомогла сісти.

– Принеси мені з комори пляшку. – кволим голосом попросила бабуся, а потім додала – Тільки нічого не переплутай, будь ласка. На верхній полиці, над сейфом, стоять маленькі пляшечки, запнуті тканиною. – Мирослава кивнула, – знімеш тканину, візьмеш пляшечку з фіолетовою етикеткою і швидко накривай усі інші. Вони не повинні бачити світла: ні денного, ні штучного. Ти зрозуміла?

Мирослава кивнула і вийшла і за декілька хвилин принесла пляшечку з фіолетовою етикеткою. Вона не ставила питань, хоча їх було дуже багато. Чому Лада зберігає в коморі безліч пляшечок? Що в них знаходиться? Чому вони не повинні бачити світла? Де Лада знайшла таку тканину, яка наче вбирає в себе морок? І найголовніше: для чого Ладі, ця, незрозуміла рідина?

Мирослава подала пляшечку. Бабуся відкрутила ковпачок і різко випила вміст пляшечки. Посиділа хвилин п’ять, закривши очі, а тоді глянула на невільну помічницю, яка весь цей час мовчки стояла і дивилася на неї.

– Бачу в твоїх очах багато питань, але ти ні про що не запитуєш. Витримку маєш і це добре. Що ж, я все тобі розповім, тим більш, що саме ти маєш мені допомогти у цій справі.

Очі Мирослави округлилися і вона вже відкрила рота щоб зронити перше слово, але бабуся жестом зупинила її, а потім промовила:

– Погодуй спочатку Тимка, потім повечеряємо самі, а потім я розповім усе. І ні слова більше.

Видно було, що Мирославі дуже кортить розпитати про все, але вона не наважилася порушити наказ Лади.

Коли всі повечеряли, а Тимко пішов у своїх котячих справах бабуся почала свою розповідь.