4. Зустріч з котом.

Вже сонце підбилося височенько, як прокинулася Мирослава. Полежала з заплющеними очима і подумала: «який дивний сон, ця жінка, Лада, невже я до неї знову прийшла і вона просить стати мене ученицею?». Потім відкрила очі, подивилася навкруги, здивувалася ще більше, що це був не сон, а все відбувалося насправді, відкинула коц, яким була вкрита і сіла на ліжку. Глянула на підлогу і побачила вовняні капці, що акуратно стояли біля ліжка, носками повернуті в інший бік, наче запрошуючи всунути в них ноги.

– Ну що ж, прийму ваше запрошення – сказала жінка і всунула ноги в капці, – потім скрушно похитала головою, мовляв: «дожилася, з капцями вже розмовляю».

Мирослава обійшла хатину, але бабусі ніде не було. Воно й не дивно, бабуся живе одна і скотину ніхто не попорає. Хоч Новий рік, хоч Різдво, а тваринкам треба їсти. Жінка задумалася про те що їй зараз робити, а потім глянула на стіл і побачила їжу, прикриту рушником. Їсти не хотілося. Як не дивно, то після тієї наливки, що Мирослава хильнула вчора, вона зараз ясно усвідомила, що їй робити в житті і це їй сподобалося. Було відчуття польоту. Душа майже співала і цей спів вимивав образу на колишнього коханого – Дениса. Мирослава зрозуміла, що в неї інше життя і воно ніяк не пов’язане з Денисом. Жінка хотіла вийти з хати і вже було відчинила двері в коридорчик до сіней, як раптом згадала події минулого вечора, які все ще здавалися сном. Вона рвучко поглянула праворуч. Двері в коридорчику, які вели в невідоме, були на місці. Мирослава простягнула до них руку, бажаючи відкрити, та так і застигла прислухаючись. Рипнули вхідні двері. Повіяло холодом. То бабуся Лада зайшла знадвору і причинила двері.

– Прокинулася вже? – запитала Лада і посмішка заграла у неї на губах, коли побачила, що Мирослава все ще тримає руку, щоб взятися за ручку дверей зачиненої кімнати. – Ти снідала? – на це Мирослава помотала головою.

– Ні, Не хочу.

– Воно й не дивно, після трав на яких настояна наливка. Я бачу тебе ваблять ці двері. Ну що ж, давай повернемося в хату, ти одягнешся тепліше і я тобі все тут покажу. А поки будеш одягатися трішки розповім про кімнату, яка тебе так зацікавила.

І жінки повернулися у хату. Поки Мирослава вдягала кожух, теплі валянки, та хустку, бабуся розповіла, що в тій кімнаті зберігає хімічне обладнання, яке іноді стає в пригоді для виготовлення ліків. Мирослава одягнулася і поглянула на себе в дзеркало, що висіло на стіні і мимоволі згадала відображення в відрі, яке їй підморгувало. Здригнулася. Бабуся побачила це, але нічого не сказала. Жінки вийшли в коридорчик і Лада просто пхнула двері праворуч. Вони відразу відчинилися зі скрипом. За дверима знаходилася простора кімната, в якій було влаштовано міні лабораторію, чого там тільки не було: була ще одна піч, або тигль, різні резервуари та посудини для приймання використаних речовин, пристосування для дезінфекції, щипці, кочерга та молотки, міхи, що служили, для роздмухування вогню, перегінний куб, який якби хто з місцевих побачив би то скоріше за все вирішив би, що це самогонний апарат. А ще в скляних колбах на полицях стояло багато речовин, про призначення яких можливо було тільки здогадуватися. По кутках висіли сушені трави. Пройшовши лабораторію наскрізь, як називала Лада цю місцину, жінки вперлися ще в одні двері. Бабуся оглянулася на Миросю:

– Підемо далі, чи досить вражень на перший раз?

– Підемо! Це так цікаво! – з захопленням майже вигукнула Мирослава. При цих словах бабуся нахмурилася. Вона ж намагалася відволікти жінку від того, щоб та повторила долю самої Лади, а вийшло навпаки.

З легким зітханням бабуся відчинила двері наступного приміщення. Тут було тепло. Мирося і Лада скинули верхній одяг і повісили на завбачливо поставлений біля дверей, вішак. Тоді тільки Мирося поглянула всередину. Приміщення було невеличке, але вміщало в себе декілька шаф, які знаходилися одна від одної на відстані приблизно сантиметрів п’ятдесяти і усі були повернуті боком до дверей.

– Йди сюди – покликала Лада Мирославу і вужем втиснулася між двох шаф. Ми рослава і собі протиснулася і задихнулася від захвату. На полицях стояли книжки. У чому, чому, а в книжках Мирослава кохалася. Розпочалося це ще в дитинстві, коли першокласницю Миросю, яка щойно навчилася розуміти написані літери, тато привів до громадської бібліотеки. Мирося тоді уважно дивилася на полиці з книгами і розуміла, що вона тут надовго, тому що у кожній книзі заховані світи. І ось зараз вона захоплено дивилася на полиці, де стояли підручники з фармакогнозії, неорганічної і органічної хімії, біохімії і все це стояло поряд з трактатами Парацельса, філософськими книгами Геракліта, математичними – Декарта. Була тут і класика та містична література. Шопенгауер стояв поряд з чорною і білою магією, а Шекспір поряд з Піфагором.

– Досить для першого разу – обірвала Лада думки Мирослави. – Сюди.­ жестом показала протилежний від дверей бік.

– А…? – Мирося хотіла спитати про одяг, що залишився на вішаку, але Лада її випередила, вгадавши про що та подумала.

– Хай залишається. Він нам поки що не знадобиться. – і бабуся підійшла до протилежної стіни, натиснула пальцем на блискучий ґудзик на мисці, яка була вмурована у стіну і відкрила, ще одні дверцята. Лада зайшла зігнувшись у двері і поманила рукою Мирославу. Та теж пригнулася і пройшла у двері. І… опинилася у кімнаті, де спала. Поглянула туди, звідки вийшла, і вперлася поглядом у стіну. На гладенькій стіні не було видно ані шпарочки.

– Як вам вдалося? – Мирослава була приголомшена.

– Що? Подобається? – посміхнулася Лада. – При певних зв’язках і при наявності грошей, це не складно. – і наткнулася на недовірливий погляд Мирослави. – Батько ж тобі ніколи не розповідав про мене. Він і одружився зі мною тільки для того, щоб забезпечити своє майбутнє, а кохав він завжди тільки твою маму. А в мене були грошовиті батьки, купа зв’язків. А в нього тільки краса. Одружений він був зі мною, а жив з твоєю мамою. Вірніше жив на дві сім’ї. І ось, коли я взнала все, то втекла від нього. Знайшла цю хатинку, а друзі, гроші і зв’язки допомогли їй набути теперішнього вигляду. Тому я тут і живу. Я зрозуміла, що твій батько ніколи мене не покохає по справжньому, а я не зможу покохати іншого, але жити треба якось.