2. Нічні сповіді.

– Ну все, наче заспокоїлася, а тепер можна і повечеряти, провести Старий рік, зустріти новий. Мирославо, допоможи мені! – Старенька жінка відчинила двері з хати в напівтемний коридорчик, який вів у сіни і вийшла. Намацала вимикач. Під стелею загорілося світло і стало видно зліва двері, замкнені на защіпку, а з правого теж двері, які були без ознак замків. Куди вони вели залишалося тільки здогадуватися.

Лада відімкнула защіпку на дверях ліворуч і зайшла всередину іншого приміщення. За нею ввійшла Мирослава. В міської жінки аж очі розбіглися від розмаїття того, що там було. А було немало всього: різні ковбаси висіли під сволоком, в банках на полицях стояв застиглий смалець і гриби, залиті смальцем, сушені ягоди в мішках і різноманітні горіхи, починаючи від волоських і закінчуючи ліщиною, стояли на дерев’яних піддонах, в великій виварці було повно зерняток маку. Але все це не цікавило літню жінку. Вона підійшла до лантухів, які стояли на нижніх полицях і показала на них:

– Зможеш відсунути? – звернулася Лада до Миросі, озирнувшись через плече.

– Зможу! – і Мирося, почекала поки Лада відійде, а потім стала на те місце, де щойно була Лада і ставши на коліна перед одним з мішків, з зусиллям відсунула його. Майже при самому плінтусі був сейф. Жінка підняла голову і подивилася знизу вверх на стареньку. Мовляв, що ж робити далі?

– Відчиняй, він не замкнений. – Наказала Лада.

Мирослава відчинила дверцята сейфу. Побачила синій пакет і витягла його назовні, потім знову поглянула на Ладу.

– Відкрий. – посміхнулася старенька.

Мирося зазирнула в пакет і скрикнула з несподіванки, там лежала її дитяча іграшка – пластмасовий півник, у якого можна було крутити голову і хвіст. Вона притисла іграшку до грудей і заплющила очі. Просиділа так не відомо скільки. Вірніше їй здалося, що пройшло багато часу.

– Підводься дитино та пішли за стіл. Бери оцю сулію з наливкою, а я візьму щось з їжі і Лада зазирнула в холодильник, що тулився у куточку. Взяла піалу з «Олів’є» в одну руку і полив’яну миску з картоплею і м’ясом у іншу і вийшла з комори, але світло не гасила, бо там ще залишалася Мирося. Та піднялася на ноги. Обережно поставила півника на підвіконня маленького віконця комори, майже під стелею. Взяла дволітрову пляшку з темно-червоною рідиною і вийшла з комори. Лада вимкнула світло і замкнула комору на защіпку. Потім зайшла в хату, підійшла до микрохвильовки на підвіконні і засунула в неї миску. Кивнула Мирославі на стілець біля столу. Та сіла. Мікрохвильовка запищала, сповіщаючи про те, що їжа вже нагрілася, Потім бабуся яку тепер називали Ладою, витягла миску і діставши з мисника дві піали насипала картоплі з м’ясом для Мирослави і для себе. Підняла скатертину і дістала з полиці під столом невеличкий емалірований тазок, запнутий дзьобаним рушником. Лада дістала з-під рушника свіжий духмяний хліб, який вона напекла сьогодні зранку, поки чекала на Миросю. А що Мирослава прийде, то Лада в цьому не сумнівалася. Їй сьогодні приснився синій пакет і іграшковий півник про які вона забула двадцять років тому. Ще тоді, коли знайшла в пакеті серед продуктів півника, то не витягла його, а поклала разом з пакетом в цей сейф, щоб він не нагадував про зраду колишнього. А що колишній помилково засунув продукти у пакет, в який донька поклала півника, щоб спакувати і віднести свої дитячі іграшки у гараж, бо вважала себе вже дорослою, то вона цього не знала. А сьогодні Мирослава так притискала свого півника, наче й не сорокарічна жінка, а маленька дівчинка. Лада посміхнулася, згадавши це.

– Що таке? Чому ви посміхаєтеся? – запитала Мирослава.

– Та то я про своє? – все так же посміхаючись сказала Лада. – Я ж знала, що ти повернешся сюди, хоч і не знала коли. Але сьогодні вночі мені наснився сон, про твою іграшку і було зрозуміло, що дуже скоро ти до мене прийдеш.

– Але чому ви не попередили мене? – Мирося була вражена.

– По-перше: ти мені будеш казати ти – для сторонніх людей ми з тобою рівні, а по-друге: я не можу втручатися в задум Всесвіту, я роблю тільки те, що дозволяють мені робити і намагаюся не псувати рівновагу. Ми дуже мало знаємо про навколишній світ. Кожен наш вчинок тягне за собою наслідки, тому діяти треба дуже обережно, щоб не зашкодити, ні людині, ні тварині, ні рослині.

– Але ж ви мені зараз допомагаєте? – прибула не могла зрозуміти очевидного. Того що розуміла Лада.

– Ні. – спокійно відповіла самітниця. І глянула в очі Мирославі.

– Ні?!

– Все сталося, так як сталося і я повинна тобі розповісти про те, чому я тут. Вочевидь батько тобі так і не розповів.

– Ні, не розповів. Але я й сама потім зрозуміла, що тікали ви… ти – поправилася дівчина – від нього і звуть вас… тебе, не Лада, а Аглая.

– Все вірно. Ти розумна. Саме така учениця мені і потрібна. А ще знаю, що ти бачиш сни, які не сприймаєш, а вони в тебе віщі. – Мирослава дивилася широко відкритими очима на стареньку. Але та наче й не говорила нічого дивного, продовжила несподівано зовсім іншу тему:

– Давай проведемо Старий рік, а потім продовжимо.

Лада сіла за стіл, дістала з полиці над столом чарчину – налила з сулії наливки. Пряний запах трав пішов по хаті і поставила перед Мирославою.

– Пий! – наказала таким тоном, що Мирося послухалася. Вона схопила чарку і одним ковтком випила все. Старенька хотіла її зупинити, але не встигла.

– Тю, навіжена. Ну й навіщо ти це зробила? – Лада була трішки здивована, що Мирося виявилася такою прудкою.

– Так ви ж сказа-ли. – Мирослава відчула, як язик її не слухається, мабуть міцна наливка, а потім у неї він взагалі розв’язався і вона почала виливати душу бабусі. Розповіла про все, що накопичилося за стільки років і відчула полегшення. Бабуся слухала уважно, не перебиваючи, підперши рукою щоку. Колись Аглая закінчила психологічний факультет медичного інституту і знала, як важливо вислухати людину. Мирося вже давно виговорилася і заснула, закутавшись у теплий коц*. А бабуся Лада ще довго сиділа, дивлячись в порожнечу нічного неба за шибкою і думаючи про своє.