1. Починаючи з кінця.

Бабуся Лада м’яла у ступі суміш висушених трав, примовляла заговір і роздумувала про своє. Зараз вона була шанованою магінею, або як тут казали – мольфаркою. Колись вона оселилася на схилі цієї гори у закинутій хатинці, що загубилася у лісі. Подейкують, що ця хатинка була прихистком для Кармелюка, але навряд чи ці перекази мають під собою підґрунтя, бо з тих часів пройшло надто багато часу і Кармелюкова оселя розвалилася б від часу. Швидше за все, якийсь мисливець збудував собі тимчасовий прихисток з двадцять років тому та й не з’явився з якихось невідомих причин, бо коли сорокарічна жінка надибала хатинку, то в ній було все, що треба для життя: продукти харчування; під стіною сіней складені дрова; на кухні свічки, сірники, каганець; у льосі різна солонина; на подвір’ї, в каністрах гас. Заходь і живи. А в коморі було повно борошна і пшеничних зерняток у мішках. На полиці навіть жорна були. Так що з голоду складно померти.

Першу зиму жінка чекала на господарів, але ніхто не навідав її. На другу зиму, вона вже сама запаслася провіантом. І ось під Новий рік сниться Ладі сон, що йде вона лісом в благенькому пальтечку, на ногах легкі чоботи, а хурделиця мете і виє, наче голодний собака. А Ладині повіки важчають і хочеться спати. Так хочеться впасти у м’який сніг. Аж ось за деревами зблиснув вогник і Лада побігла до нього, провалюючись у замети. Добігла і постукавши у двері, безсило опустилася на поріг.

Лада прокинулася і почула стукіт у двері. Відчинивши їх, жінка побачила юнку дівчину в благенькому пальтечку і легких чобітках. Дівчина була ледве жива, але за тиждень вичуняла. Тоді Лада ходила у село, щоб передати вісті про свою знахідку, бо біля хатини мобільний не ловив. Через день, коли трішки вгамувалася хурделиця і вдарили міцні морози, врятована дівчина, яка представилася Мирославою і Лада пили чай з сушених трав. В печі весело потріскували дрова, а чорний кіт Тиміш, який був справжнім незалежним котом, грівся на самій печі. Раптом Тиміш нашорошив вуха і став водити ними навкруги як локаторами, потім встав, зістрибнув на підлогу і повагом підійшов під двері. Він нявкнув раз, другий і сів біля порогу.

– Схоже у нас гості. – піднялася зі свого місця жінка.

– Звідки ви знаєте? – сполошилася Мирослава.

– Тимко мені сказав. – хитро посміхнулася Лада і підморгнула Мирославі.

– Як Тимко? Він же кіт?

– А я дитино, з ним живу тут уже другий рік і навчилася його розуміти. Бачиш, сидить, чекає гостя. Значить прийде жива, добра людина. Якби було по іншому, то він би вже сидів під піччю і анічичирк.

Тітка Лада виявилася права. Через декілька хвилин зашурхотіли по снігу шини автомобіля. Крізь замерзлу шибку не було видно, що за машина, але було зрозуміло, що звичайний легковий автомобіль по таким би заметам не пройшов – дуже низька посадка у звичайної машини. І ось машина зупинилася за дворищем, хлопнули дверцята і хтось важко пройшов до дверей по доріжці, яку прочистила Лада. В сінешні двері постукали, спочатку тихенько, а потім голосніше.

– Заходьте! Відчинено! – гучно сказала Лада. Важкі кроки зайшли в сіни. Дві хвилини той хто прийшов вовтузився у сінях, мабуть знімаючи черевики. А потім пройшовши коротким коридорчиком, прибулець відчинив двері у хату.

– Тато!!! – Мирося вибігла з-за столу, ледь не перекинувши чашку з гарячим варевом і кинулася тому, хто прийшов, на шию.

Коли вгамувалися пристрасті, чоловік заговорив:

– Я дуже вам вдячний, що врятували мою єдину доньку… – але коли пильніше поглянув на жінку, якій був зобов’язаний життям доньки, то не стримався від емоцій:

– Аглає?! Це ти, чи це мені тільки мариться? Я мабуть сиджу у своїй машині, яка стоїть у лісі, в заметі і замерзаю. А ти мені наснилася чи примарилася?

При цих словах Мирося розгублено закліпала:

– Тату, яка Аглая?! Це тітка Лада, моя рятівниця. Якби не вона, то я б замерзла.

– Добре доню, колись тобі розповім цю історію, а зараз піди у машину і принеси мені синій пакет з переднього сидіння, а твоєму недоробленому кавалеру, я влаштую веселі Новорічні свята.

– Тату прошу, не чіпай Дениса, він не винний, я сама від нього втекла.

– Гаразд, коли ти просиш, не буду, але зараз принеси те що я прошу. – дівчина кивнула і мовчки взула валянки, які їй дала Лада, одягнула Ладин кожух і пішла на вулицю. Щойно за Миросею зачинилися двері, як чоловік згріб в обійми Ладу, тобто Аглаю і не відпускав поки не почув хлопок дверей автомобілю, що зачинилися. Це донька сіла в машину. Вона інтуїтивно зрозуміла, що татові і Ладі необхідно все з’ясувати. І чоловік почав розпитувати.

– Як ти тут опинилася? – запитав колишній коханий.

– Після того, як два роки тому взнала, що в тебе є дружина і майже доросла донька, я вирішила залишити тебе. – тихо сказала Лада.

– Чому?! Чому ти мені нічого не сказала?! – Максим вже майже кричав на жінку.

– Мабуть тому, що й ти мені нічого не казав усі ці роки. Я ж кохала тебе, а ти жив на дві сім’ї. Тобі так було зручно. – знову тихо прошелестіла Лада.

– Але чому ти опинилася тут? Це дуже далеко від Києва. – ніяк не міг зрозуміти чоловік.

– Я хотіла зникнути, сховатися і це мені вдалося. Крім того мені не судилося мати сім’ю, в мене інше покликання. Я покликана допомагати таким, як твоя донька і усім іншим. І давай домовимося, що цієї розмови не було. – рішуче мовила жінка. – Вже остаточно все вирішено. Не тобою і не мною… – додала. Знову майже пошепки.

– Аглає, послухай… – Максим спробував завести розмову, але Лада перебила:

– Забудь це ім’я, тієї жінки більше немає. Мене звуть Лада. Я місцева. Живу у цьому будиночку. Іноді бачу більше ніж звичайна людина, тому прошу, забирай доньку і їдь звідси, бо твоя краща половина місця собі не знаходить. Кожух і валянки можеш не повертати, в мене є інші. До речі, твою доньку я завжди рада бачити, але ти краще не повертайся. – і жінка відвернулася. Чоловік потупцював біля дверей і вийшов з хати. А за хвилину вбігла Мирося і почала прощатися з Ладою. Ще за хвилину, дівчина легко випурхнула з хати, все таки залишивши кожух, валянки. Мирослава вдягнула свій одяг і взувши легенькі чобітки в яких прийшла сюди, сіла в машину, але залишила синій пакет, прощебетавши, що це подарунок від тата.