Щоденник

Ізабелла веде щоденник. Таємно від усіх, ховаючи його між дошками підлоги, загортаючи в полотно, щоб не пах цвіллю. Вона пише повільно, обережно, ніби кожне слово може зрадити її, якщо буде надто гучним.
- "Я навчилась ходити лісом так, щоб навіть білка не почула. Я ставлю ногу м’яко, ніби прошу землю дозволу. Я знаю, де росте м’ята, і її запах залишається на пальцях. Я знаю, де земля оманлива, м’яка, тоне під ногами і може втягнути, якщо не дивитись уважно. Я знаю, як визначати сторони світу, глянувши на мох, коли полудень і де завжди прохолодно, навіть у найспекотніший день, наче сам ліс береже ці місця від променів сонця.
І я знаю, що він буде там.
Тайо завжди чекає. Він не підходить першим, не кличе, не шукає мене очима, але завжди з’являється, коли я вже сиджу на нашому місці. Біля старого, скрученого дерева, що нагадує великого змія, який завмер у русі. Він виходить із тіні, сідає поруч, не торкаючись. І ми мовчимо. Довго. Так, що мовчання стає розмовою.
Я не знаю, як це пояснити словами. Але я щось відчуваю. Коли він поруч, мій світ стає повнішим, вищим, міцнішим, наче хтось непомітно підпер небо. Коли його нема, наче бракує чогось важливого, не боляче, але порожньо. Це не просто дружба. Це щось інше. Чисте. Глибоке. Як джерело в глибині лісу, де вода холодна і правдива.
Іноді він приносить мені пір’я. Довгі, короткі, темні й світлі. Камінці, гладкі, мов скло. Я подарувала йому стрічки, що колись були в моїх косах, і свої малюнки, я малювала йому карети, вулиці Лондона, пекарню, центральну площу . Ми обмінюємося дрібницями, але в цих речах більше сенсу, ніж у сотнях слів. Ми навчилися сміятися, не знаючи досконало мови одне одного. Торкатися легко, обережно, через тканину, кінчиками пальців. Ніколи не більше. Але й ніколи менше. Це наше. Ніхто не знає. І хай не знає. 
Тепер ми вже не ховаємось серед трав, як сполохані звірята. Ми ходимо глибше в ліс, туди, де дерева так густо переплітаються, що навіть сонце просочується лише тонкими нитками, мов крізь тканину. Там наш світ. Наша тиша. Наша мова. Я навчила Тайо англійської. Не книжної, не церковної, не тієї, яку промовляє пастор, дивлячись крізь людей. А живої. Тієї, якою я говорю з собою, коли нікого немає поруч.
Він сміявся з моїх слів, коли не міг вимовити їх, і я сміялась, коли він змушував мене повторювати свою мову, в якій слова здавались мені піснями і водночас закляттями. Ми плутались, зупинялись, показували руками, і ліс слухав нас терпляче.
Нещодавно він сказав, дивлячись не на мене, а на верхівки дерев: 
- Я був уже майже чоловіком, коли ти прийшла до лісу вперше.
Я здивувалась:
- Скільки тобі?
- Трохи більше, ніж тобі. Але не набагато.
Він усміхнувся, і в тій усмішці не було ні хвастощів, ні виклику. Лише спокій. Я відвернулась, бо щось у мені зрушило. Відчуття, яке проростало в грудях, було новим, але водночас таким природним, як тепло, що повертається після довгої зими.
Я більше не просто дівчинка, що тікає від молитви і від материнського пильного нагляду. І він давно вже не тінь у лісі, не сон між дерев.
Ми двоє дітей з різних світів, що створили між собою свій світ. Між рядами дерев, де не існує колоній, релігій, страху і правил. Там є лише ми. Я і Тайо. І тиша, яка нас прийняла."