Тайо

Ізабелла часто йшла туди, куди інші не сміли ступити. Углиб лісу, де дерева тяглися так високо, що здавалося, вони тримають небо на своїх гілках. Там не було рубаних пнів, не лунали людські голоси, лише шепіт вітру серед листя, тріскотіння гілок, стук власного серця. Кожен звук тут мав своє життя, наче ліс спостерігав і слухав її.
Вона сиділа на поваленому дереві біля вузької лісової річки. Вода блищала сріблястою стрічкою, переливаючись у промінчиках сонця, що пробивалися крізь густе листя. Ізабелла опустила руки в прохолодну воду, відчуваючи, як течія лоскоче її пальці, коли раптом відчула щось… невидиме. Хтось був поруч. Не кроки, не тріск гілок, а саме присутність, тихе, невловиме відчуття. Як коли птах сідає на гілку поруч, і ти розумієш, що він там, хоча ще нічого не бачиш.
Вона затамувала подих і обернулася. Метрів за п’ять від неї стояв хлопець. Її ровесник, можливо трохи старший, але не набагато. Шкіра кольору теплої кори, темне довге волосся спадало на плечі, очі темні й блискучі, немов глибокі лісові озера, і в них відбивалася вся таємниця лісу. Він був одягнений просто – шкіра, грубе намисто з кісток або дерева, а в руці тримав спис, але він був опущений, не загрозливо.
Ізабелла відчула, як серце почало бити швидше, але страху не було – лише цікавість. Вони дивилися одне на одного мовчки, і в цьому мовчанні було більше розуміння, ніж у словах.
Він злегка нахилив голову, і його тонкий, низький голос розсік тишу:
- Тайо… – промовив він.
Ізабелла не зрозуміла жодного слова, але не відсахнулася. Вона відчула, що це не небезпечно, що це… запрошення. Хлопець повторив повільніше, жестом показав на себе, і вона зрозуміла: це його ім’я.
- Ізабелла, – сказала вона, торкаючись себе, як він, – і щось всередині здригнулося, немов вони вже знайомі, хоч і не знали один одного.
Вони стояли, мов на різних берегах однієї річки, без спільних слів, без перекладу, але щось невидиме вже пов’язувало їх – погляд, мить, імена. Ізабелла відчула, як серце злегка розкривається. Ліс навколо став тихіший, ніби теж слухав їхню зустріч.
Хлопець сів на корч біля річки, не наближаючись, але його присутність була близькою. Ізабелла відповіла, спустившись ближче до води, ноги торкалися прохолодної поверхні.
- Ти… тут часто? – запитала вона тихо, навіть не сподіваючись, що він зрозуміє.
 Його очі блиснули – відчуття взаєморозуміння пролунало без слів. Потім він простяг руку, показав на річку ніби запрошуючи йти далі.
Ізабелла вдихнула глибше. Вітри шепотіли крізь листя, річка тихо бризкала, і вони разом зробили крок уперед у глибину лісу, де нічого не знали, крім моменту, що об’єднав їх назавжди.
Там, серед дерев і невидимих тіней, зароджувалася дружба, або щось більше, що не потребувало слів, щоб розуміти.