Життя в колонії

Вона росте, їй уже тринадцять. Іноді вона веде щоденник, і ці сторінки стають її таємним світом, куди ніхто не має доступу. Там вона описує все, що відчуває, що бачить і що чує:

"Я більше не рахую днів. Тільки сезони. Весна - це коли знову можна ходити босоніж по мокрій від роси траві, коли небо пахне соком дерев і щебетом птахів. Літо – це коли земля гаряча, немов розпечена сковорідка, і спина горить під сонцем, поки ми з мамою збираємо кукурудзу, а її руки пахнуть свіжою землею. Осінь – це дим від перших багать і вітри, що шепочуть між гілками старих дерев. А зима… зима – це коли я чую, як плаче тато біля вогню, думаючи, що я сплю. Його сльози тихі, як осінній дощ, і я хочу підбігти, обійняти його, але він відсуває мене лише поглядом, бо чоловіки так роблять – мовчать, коли серце не витримує."

Її поселення – це не місто і не село, а щось на межі між ними, маленька жменя людей, кілька дерев’яних будинків, церковний хрест, що стирчить на площі, мов вартовий над долиною. Вони самі збудували все: зруб за зрубом, стіну за стіною. І вона допомагала. Вона тягала колоди майже як хлопці, поки піт стікав по чолі й осипався на землю.
-Ти міцна, як лісовий вовк, – казав батько, стискаючи її руку після чергового дні роботи. – І дух у тебе гарячий, справжній, наша англійська кров.

У них є город, колодязь, стара свиня, що народжує щороку, як по Біблії, і пастор, що щонеділі читає ту саму молитву – про спасіння, терпіння і покору. Вона знає її напам’ять, але щось у душі тягне до інших слів, до інших історій, до таємниць, що не пахнуть церковним воском і пилом.
- Ізабелло, – промовляє мама, поклавши руку на її плече, – ти не забувай про молитву. Вона нас рятує.
- Так мамо, – відповідає вона тихо і слухняно, дивлячись на гілки дерев, що розгойдуються на вітрі, – молитва рятує.
Іноді вона йде в ліс, далеко від дерев’яних будинків і людських очей. Там, серед шепоту листя і стуку дятлів, вона перестає бути Ізабеллою, дочкою колоніста. Там вона – тиша, шурхіт трави, дим від невидимого бвгаття.
Ліс навколо неї живе. Він дихає, рухається, щось або хтось спостерігає. І іноді вона відчуває це: шурхіт кронами, що немов вимовляє ім’я, якого ніколи не чула. Їй не страшно. Навпаки, це відчуття – наче хтось чекає саме її.
- Ти знаєш, що ми не одні, – прошепотіла вона, торкаючись кори величезного дуба, – і можливо, одного дня я зможу поговорити з ними.
І ліс, здається, слухає.