Нова земля

Вона пам’ятала той солоний запах моря, вогкість дерева, що в’їдалася в пальці і волосся, і ледь чутний сморід вітру, який прилетів із лісів, що ще ніколи не чули ні імені Бога, ні співів церковних. Вітер був різкий, старший за людські молитви, і ніби дивився на них з глибин зелених хащів, оцінював, чи мають вони право ступати на цей берег. Вода ще не встигла спасти з обшивки «Сент-Еллен», а дівчинка вже думала, що стоїть на краю світу, де минуле і майбутнє змішані, наче мул у морській хвилі.
Їй було десять, коли вони ступили на той берег. Батько тримав її за руку міцно, так міцно, що вона подумала, він от так тримав би її навіть у безодні, але його долоня все ж тремтіла. Його голос, такий звичний, упевнений на вулицях Лондона тут ламався, наче суха тріска під чоботом. Навіть він, великий Джон Кендрік, офіцер Лондонського гарнізону, чоловік із холодним поглядом і репутацією того, хто не відступає, тепер боявся. Вони всі боялися, навіть ті, хто приховував це за кривими усмішками та зухвалими балачками.
Пасажири судна «Сент-Еллен» вишикувались на березі, обертаючись до голосу капітана, який читав молитву, так голосно, ніби сподівався нагнати страх на цю дику землю. Двадцять сім душ, зморених, худих, обвітрених, а понад усіма ними висіла невидима напруга. Англійці, котрі покинули вогкі вулиці Лондона заради вогкої землі, де росли змії, кукурудза і смерть. Чоловіки з червоними від вітру носами, жінки з вицвілими стрічками в косах, діти, що вже перестали сміятися після довгого плавання.
Капітан прокашлявся, тримаючи книгу в руці. Вітер гойдав його манжети. Він виголосив ще один уривок з Писання, але навіть його співуча вимова не могла приховати страху. Хтось пошепки повторив слова молитви, хтось, навпаки, почав розглядати ліс, ніби хотів знайти там щось знайоме.

Дика земля, яка пізніше наречеться "Вірджинією" зустріла їх тишею. Не було гучних барабанів чи оплесків, жодного знаку, що хтось був тут до них. Лише шурхіт листя, тріскотіння цвіркунів, стукіт власних сердець і темні, глибокі дерева, в яких, здавалося, щось жило. Чи хтось. Ця тиша була живою, але не дружньою. Вона більше нагадувала жінку, що спостерігає з-за темного вікна і ще не вирішила, чи впустити гостей, чи ні.
Дівчинка притислась до батька і прошепотіла, тихо, так, щоб інші не почули:
- Тату, вони дивляться на нас, правда?
Батько зіщулився, наче хотів відповісти щось заспокійливе, але його голос зірвався
- Хто, люба?
- Ліс, ті хто в лісі!
Він не усміхнувся. Лише стиснув її руку сильніше.
Мати стояла трохи осторонь, притискаючи до грудей біблію. Очі її були сповнені молитви, жалю і ще чогось, що дівчинка тоді не розуміла, а тепер назвала б розбиттям надії. Мати ніколи не хотіла їхати. Вона втратила тут голос тієї ніжності, яку мала вдома. Волосся її розтріпав вітер, а сукня прилипла до ніг, невесело шелестячи.
- Маргарет, з тобою все гаразд? - гукнув Джон до дружини - але його слова не дісталися до неї, ніби ліс пожирав звуки.
Дівчинка ж, навпаки, дивилася на нову землю і відчувала щось інше. Страх, так. Але й поклик. Ледь чутний, але впертий. Наче ця земля, дика і неприхована, простягала до неї руку. Наче чекала її. Кожне дерево, здавалось, знало її ім’я, ще навіть не вимовлене. 
І вперше за довгі тижні подорожі вона усміхнулась. Маленька, беззахисна, але щира усмішка світанку. Тоді ще вона не знала, що цей берег забере в неї багато. І багато подарує...