34 розділ

Шлях до лісосмуги вже був прокладений у наших головах — маршрут, ризики, обхідні шляхи. Усі знали, що чекає нас там: нечисть, заражена чорною пліснявою, що розросталась, мов ракова пухлина у самому тілі землі.

Це було небезпечно. Це було необхідно.

Але ми туди не дійшли.

Послання застало нас на півдорозі. Простий сувій без підпису, запечатаний срібною печаткою Бібліотеки Богів. Усередині — кілька рядків.

«Терміново. Потребую вас. Не можу писати більше. Галілея.»

Центавра читала вголос. Драгомир лише скривився.

— Вона завжди мала драматичний стиль. Але щось мені підказує, що цього разу — не до театру.

Я кивнула.

— Вона не стала б кликати нас без причини. І вже точно не просила б покинути маршрут, якщо б усе було просто.

Ангерсір загарчав. Не схвально.

Він не довіряв Бібліотеці. І не приховував цього. Та й не дивно — він прибув туди колись не як шукач знань, а як інструмент.

Заражений чорною пліснявою, навмисне спрямований до мене, щоб вбити.

Тоді не вдалося. Але шрами залишились.

— Ти з нами? — спитала я його.

Він лише блиснув очима й рушив уперед. Це означало: «Я не схвалюю, але й не залишу».

Ми змінили курс. Ліс залишився за спиною, а попереду знову здіймались вежі Бібліотеки.

Цього разу вона виглядала… інакше.

Не як дім. Як опорний пункт перед бурею.

***

Галілея зустріла нас у західному крилі. Усе так само: волосся зібране в недбалий вузол, рукави в чорнилі, очі, як завжди, наче щось знають — більше, ніж кажуть.

— Нарешті, — видихнула вона. — Я боялася, що не встигнете.

— А ми боялись, що встигнемо, — в’їдливо додала Центавра. — Ти щось говорила про важливу інформацію?

Галілея не усміхнулась. І це вже було тривожно.

— Ви повинні це побачити самі, — сказала вона й кивнула в бік зачинених дверей.

За ними — кімната, запечатана, оповита чарами. Стелажі були закриті тканинами, а в центрі — стіл, на якому лежав предмет, загорнутий у темне полотно.

— Ми знайшли це під час реставрації рукописів, у корпусі бібліотеки де ми розстались, і я перевезла його до Бібліотеки Богів — пояснила вона. — Це частина Крипти Часу. І… воно реагувало на вас.

Я підійшла ближче. Розгорнула тканину.

Усередині лежала металева пластина — здавалося, звичайна. Але поверхня її блищала, мов вода. І коли я торкнулась її пальцем — з неї капнула крапля.

Крапля. Води.З металу.

— Це…?

— Це не артефакт, — прошепотіла Галілея. — Але, ймовірно, ключ. І він веде до джерела, яке, за старими текстами, має назву, що повторюється знов і знов.

Вона подивилася мені в очі.

— Фола.

Центавра схрестила руки, спираючись на дверний косяк.

— А давайте одразу домовимось: усе, що тече і шепоче, — не наш друг. Особливо, якщо це з’являється в бібліотеці.

— Це не вода, — спокійно сказала Галілея. — Принаймні, не у звичному розумінні. Пластина — уламок чогось більшого. Його вийняли з архіву, який мав бути знищений ще до об’єднання рас. І знаєш, що найгірше?

Вона витягла ще один згорток і розгорнула. Старий папір був напівзотлілий, літери вицвілі, але одна з фраз — випалена глибше, ніби відбитком.

«…і якщо Фола прокинеться — Велінгтон мовчатиме лише до перших крапель. Потім — потоне.»

Драгомир стиснув кулаки.

— Велінгтон… Це не просто автономія. Це — печать. Бар’єр, що тримає стару магію у спокої.

— І якщо ця “вода”, — я повільно повернулась до металу, — прокидається — ми можемо мати справу з чимось гіршим, ніж чорна пліснява.

— Ти наче розчарована, — пробурмотіла Центавра. — Сподівалась просто по-геройськи попалити трохи нечисті?

— Я сподівалась, що ми хоч трохи відпочинемо, — я зітхнула. — Але ні, звісно. Артефакт, що плаче водою в бібліотеці? Ласкаво просимо в наступну кризу.

Ангерсір підійшов ближче, вдивився в пластину. Його шерсть на загривку наїжачилася.

— Щось не так? — спитала Галілея.

— Він… пам’ятає її, — сказала я тихо. — Пліснява. Вона з того самого кореня. 

— Виглядає, ніби ми все ще йдемо в ліс, — сказав Драгомир. — Тепер просто знаємо, чого остерігатися. Або хоча б з чим будемо вмирати.

— Дуже оптимістично, — гмикнув Веніамін. — Може, ще напишемо гімн для нашої майбутньої катастрофи?

Галілея подивилась на всіх нас. Її голос став тихим, але твердим:

— Ви маєте вирушити туди, куди збирались. Пліснява — не просто епідемія. Це випробування перед приходом Фоли. І якщо вона пробуджується… Велінгтон мусить знати. І готуватись.

— Не думаю, — відказала вона. — Але, можливо, саме тому їх і потрібно попередити. Поки ще є на це час.

Я кивнула, вдивляючись у металеву пластину, яка вже не капала, але здавалася — дихає. Тихо. Рівно. Як щось, що тільки починає прокидатися.

— Значить так, — сказав Драгомир. — Спершу — ліс. Нечисть. Пліснява. І, якщо пощастить, хоч крихта істини.

Центавра скривилась.

— А потім — Велінгтон. Чудовий план: відразу з болота в драконяче кубло. Обожнюю, коли наші пригоди мають присмак самогубства.

Драгомир усміхнувся краєм губ.

— Як і будь-яке хороше рішення.

Ангерсір рикнув і став на ноги. Його очі горіли. Не страхом — зосередженістю. Ніби він уже знав, що нас там чекає.

Галілея ще мить дивилася на нас, перш ніж знову заговорити. Її голос став м’яким, майже вибачливим:

— Ви змінилися. Усі. Навіть ти, Драгомире, хоча брешеш краще, ніж раніше.

— Це комплімент? — Він підняв брову.

— Це застереження, — відповіла вона. — Лісова пліснява не просто зжирає плоть. Вона торкається пам’яті. Викривлює її. Примушує бачити… те, що ти не хочеш згадати. Те, що в тобі.

Я стисло кивнула.

— Побачимо, хто залишиться собою після зустрічі з нею.

— Якщо щось трапиться… — Галілея зупинилася. — Поверніться сюди. З будь-якою згадкою. З кожною деталлю. Фола — це не просто легенда. І вона починається не у Велінгтоні. Вона почалась тут.