33 розділ

Ми покинули Сторґір на світанку. Місто зустріло нас непривітно, і так само байдуже провело. Вузькі вулички були ще повні тіней, вогні ліхтарів догорали, а повітря, насичене запахом сирості й попелу, обтяжувало дихання. Ніхто не вийшов нас проводжати, ніхто не зупинився, щоб глянути нам услід. І, мабуть, це було на краще.

Коней ми знайшли на околиці — стара торгівельниця, що мала одну сліпу півмісячну зіницю, заламувала ціну, але врешті погодилася на обмін. Частина наших запасів їжі й кілька срібняків стали ціною за чотирьох стомлених, але витривалих тварин. Ми не обирали — нам підійшло те, що могли отримати.

Їзда через лісосмугу була виснажливою. Дорога розкисла після дощів, а дерева, здавалося, росли надто щільно, ніби намагаючись не випустити нас із Сторґіру. Я майже відчувала, як щось невидиме спостерігає за нами з тіні — і не тільки я. Навіть Веніамін, який зазвичай тримався впевнено, раз у раз оглядався.

Через три дні ми досягли Великого Мертвого Озера. Вода тут була темна, майже чорна, і застигла, наче дзеркало. Не було хвиль, не було навіть ряби на поверхні. Тиша стояла така, що кожен наш крок лунав надто голосно.

Корабель, що міг нас доправити нас до пустелі Секем, виглядав так, ніби його створили з кісток давніх чудовиськ. Обшивка була грубою, пожовклою від часу, а щогли витягувалися в небо як пальці старця. Ми підійшли ближче, і з палуби на нас поглянув капітан — темношкірий, із довгими кісьми, переплетеними срібними кільцями. Його очі були білими, без зіниць.

— Ви заблукали?, — сказав він низьким голосом, ретельно оглядаючи нас. 

— Нам потрібно до пустелі Секем, — відповів Драгомир, кидаючи йому мішечок із монетами.

Капітан зважив його на долоні, кивнув і жестом наказав команді опустити трап.

Озеро залишалося непорушним навіть тоді, коли ми рушили. Не було вітру, не було веслувань — корабель рухався сам собою, безшумно, ніби його вела невидима сила. Я не знала, як довго ми пливли. Час здався розмитим.

А потім, коли за спиною залишилася темрява води, попереду з’явилося світло.

Секем. Пустеля срібних пісків.

Вона сяяла, наче всіяна зірками, що впали з небес. Не дарма артефакт зірка був тут, це було наче само собою розуміюче, де ж ще йому бути.Пісок, кожна піщинка, переливався, ніби складався з чистого срібла. Вітер піднімав його, і в повітрі зависали хмарки срібного пилу. Сонце тут було яскравішим, а небо — таким безмежним, що здавалося, можна впасти в його блакить.

Це була територія королівства Лаад. І тут на нас чекало наступне випробування.

***

Ми стояли на палубі корабля, що ковзав по мертвому озеру, і вдивлялися в далечінь, де небо зливалося з пісками.

— Це справді срібло? — порушила мовчання Центавра, з цікавістю вдивляючись у блискучі дюни.

— Ні. Це пісок, що загартувався під сонцем і вітром, — відповів Драгомир, не відводячи погляду від горизонту.

Срібний пісок Секему був легендою сам по собі. Казали, що він пам’ятає всі сліди, які по ньому коли-небудь залишали живі істоти. 

Коли корабель торкнувся берега, капітан, низькорослий темношкірий чоловік, обтягнутий шарфами від палючого сонця, простягнув руку:

— Далі ваш шлях лежить пішки. Тут навіть каравани не йдуть углиб.

Ми спустилися, відчуваючи, як срібний пісок осипається під ногами, утворюючи хмари блискучого пилу.

— Тож що тепер? — озвався Веніамін, піднімаючи карту. — Де саме знаходиться руїни?

Я підійшла ближче, вдивляючись у давній пергамент. На ньому пустеля була позначена як біла пляма з одним-єдиним написом: Шлях відомий тільки тим, хто чує голоси вітру.

— Голоси вітру, — повторила я пошепки.

Мені не подобалося це передчуття. Ми зробили перший крок у пустелю, навіть не підозрюючи, що на нас чекає.

Ми йшли пустелею Секем вже другий день. Сонце палило немилосердно, змушуючи піт стікати спинами, а срібний пісок, хоч і виглядав зачаровано, налипав на шкіру, чіплявся до одягу та залишав тонку блискучу плівку на всьому, до чого ми торкалися.

— Якщо ще один день не буде жодних слідів храму, я почну сумніватися, що вони взагалі існують, — пробурчала Центавра, витираючи лоба.

— Він існують, — впевнено відповів Драгомир.

— Ти так кажеш, наче вже був тут, — з викликом кинула вона.

— Може, «голоси вітру» — це не просто метафора? — задумливо мовив Веніамін, зупинившись і витягнувши бурдюк із водою.

Я замислилася. Легенди про пустелю часто згадували вітер. Він був тут не просто рухом повітря — він ніс у собі пам’ять про загублені цивілізації, про зниклих мандрівників, про таємниці, приховані під пісками.

Я заплющила очі, вслухаючись. Вітер справді звучав інакше. Не рівномірний гул, як зазвичай, а щось уривчасте, майже розбірливе.

— Я багато чого на своєму віку надзвичайно бачив. Але щоб говорити з вітром… — Драгомир скептично прижмурився.

Але я прислухалась, до болю в голові від напруги і тихий шелест гарячого повітря, перетворився на щось більше — відчуття напрямку, слабкий звук повітря, що ніби шепотів: туди.

Я зробила крок.

— Аврелія? — запитав Веніамін.

— Нам треба йти ось туди, — я вказала на майже непомітний вигин дюн.

— Ти впевнена? — Центавра недовірливо хитала головою.

— Ні, — зізналася я. — Але вітер…

Драгомир хмикнув.

— Що ж, довіримося вітру.

Я ступила вперед, і здавалося, що вітер зрадів моєму рішенню. Його пориви стали чіткішими, майже направляючи мене, підштовхуючи в потрібний бік.

— Якщо ти помиляєшся, ми втратимо час, — пробурмотіла Центавра, але все ж рушила слідом.

Я не відповідала. Я не була впевнена, чи це справді правильний шлях, але щось у мені наполягало, що варто довіритися цьому шепоту.

Драгомир мовчки йшов поруч, зосереджено вдивляючись у піски. Веніамін, навпаки, раз у раз піднімав голову, ніби намагаючись побачити щось у мареві над горизонтом.