32 розділ

Драгомир

Сторґір зустрів нас, як і всіх, хто наважувався сюди прийти — настороженою тишею та напівтемрявою, що ніби застигла між стінами.

Я йшов попереду, вдивляючись у вузькі вулиці міста, що виросло в серці лісосмуги. Його не можна було знайти випадково. Тут жили ті, кому не було місця більше ніде. Ті, хто втікав від минулого, кари чи влади.

Світло тьмяно падало з ліхтарів, кидало довгі тіні на мокрі дерев’яні настили. Тут усе трималося на чесному слові або на вмінні вихопити кинджал швидше за іншого.

Я звик до поглядів. До того, як хижо оцінюють чужинця, визначаючи, наскільки він небезпечний. У цьому ми були схожі. Але зараз ці погляди не були для мене найголовнішими. Я думав про слова, які вимовив кілька годин тому.

«Я не можу більше перетворитися на дракона».

Я вперше сказав це вголос.

І хоча я знав правду давно, щось у тому, як прозвучали ці слова, змусило мене відчути холод усередині. Немов я знову втратив щось важливе.

Я відчув, як Аврелія кинула на мене погляд. Вона чула чутки. Вона знала, ким я є. Але ніколи не бачила. І тепер, після моїх слів, навряд чи побачить.

Що я втратив разом із цією частиною себе?

— Нам краще не затримуватись, — тихо промовив Веніамін, не зупиняючи руху.

— Спочатку варто знайти місце, де можна переночувати, — додала Центавра.

Я не відповів. Просто йшов далі, відчуваючи, як погляди з вікон і вулиць не спускаються з нас.

Сторґір був жорстоким містом. Тут виживали ті, хто навчився бути швидшим, хитрішим, небезпечнішим. Перевертні в темних плащах, маги, які не могли жити в королівствах, бо їхня магія була заборонена, відьми, що продавали зілля і долі на ринку.

 На балконі таверни спокійно спостерігав за нами чоловік із золотими очима — я впізнав у ньому дракона. Я відвернувся й стисло оглянувся. Ми були чужинцями. Ми не належали цьому місцю. І тут чужинців не любили.

Таверна, яку ми знайшли, була такою ж, як і решта Сторґіра — темною, захаращеною, сповненою тіней і підозрілих поглядів.

Веніамін першим увійшов всередину, і я помітив, як він напружився. Сторґір діяв на нього так само, як і на мене: ми не довіряли цьому місцю, але мусили тут залишитися.

Я відчув, як Центавра позаду стиснула пальці, ніби стримуючи бажання щось сказати. Аврелія була мовчазна, але я знав, що вона уважно спостерігає за всім, запам’ятовуючи кожну деталь.

За декілька мідяків ми отримали кімнату. Маленьку, тісну, із двома старими ліжками, які скрипіли навіть від найменшого руху.

— Це краще, ніж спати просто неба, — пробурмотіла Аврелія, знімаючи плащ.

Я не відповів. Я розгорнув карту.

Веніамін нахилився поруч, поглядом ковзаючи по позначках.

— Наступний артефакт… «Зірка», — тихо сказала Центавра, уважно вдивляючись у ледь помітні позначки.

Я торкнувся місця на карті, де він мав бути.

— Це далеко, — промовив я.

— Де саме? — Аврелія підійшла ближче.

— Якщо вірити цій карті… — я повільно повів пальцем по лініях, — ми мусимо вирушити на захід. В пустелі Секем, серед пісків і руїн, має бути храм.

— Храм, знову храм? — перепитала Аврелія.

— Судячи з усього, древнє святилище, де свого часу зберігали один із артефактів, — сказав Веніамін. — Але якщо він досі там — це диво.

— Іншого вибору в нас немає, — відповів я.

Мовчання затяглося.

Десь унизу, в таверні, хтось голосно сміявся. Потім різко впала кружка, і прокотилася лайка.

— Вирушаємо на світанку, — сказав я, згортаючи карту.

Мені не подобався Сторґір. Але ще більше мені не подобалося те, що чекало нас попереду.

Аврелія 

Сторґір був не схожий на жодне місто, яке я бачила раніше.

Його вузькі вулички, забиті ламаними мостами та хаотичними будівлями, що ніби виростали одна з одної, справляли враження якогось старого, розваленого кубла, а не повноцінного поселення. Але воно жило. Люди — а точніше, істоти всіх можливих рас і народів — пересувалися поміж темних будинків, спостерігаючи за нами з-під тіней каптурів чи крізь вузькі прорізи дверей.

Я відчувала їхні погляди. Відчувала, як оцінюють мене.

Самотня жінка в цьому місці не вижила б. Це стало мені зрозумілим відразу, коли ми переступили поріг міста. Та й навіть не в тому річ. Я б не вижила тут не тому, що була жінкою, а тому, що не мала сили, авторитету, страху, який викликав Драгомир.

Він ішов упевнено, не зупиняючись, не озираючись. Навіть тут його знали. Знали, ким він був.

Так само, як і Веніаміна.

Їх впізнали й не підходили надто близько. Відчуття захищеності, яке давали їхні постаті поруч, було примарним, але я трималася його, вмовляючи себе не зупинятися і не видати страху.

Центавра теж ішла мовчки. Вона трималася рівно, не оглядаючись на підозрілі фігури в темряві, але я бачила, як її пальці стискали плащ.

— Ось тут, — тихо мовив Драгомир, зупиняючись біля дверей напівзруйнованої таверни.

Вечеря була такою ж похмурою, як і саме місто.

Перед нами стояли миски з рагу, в якому плавали шматки м’яса невідомого походження. Воно було холодним, з надто гіркуватим запахом спецій, що мали, мабуть, приховати його справжній смак. Єдиною радістю був ягідний пиріг. Кислий, терпкий, але хоч трохи освіжав.

— Це просто жах, — тихо пробурмотіла Центавра, відсуваючи миску. — Як тут взагалі живуть?

Я нічого не відповіла. Після всього, що ми пережили, їжа була просто їжею. Головне, що вона була.

Після вечері я нарешті мала змогу хоч трохи сполоснутися. 

Це було розкішшю, про яку я навіть не мріяла останніми днями. Вода в старому глечику була прохолодною, і я вдячно вмила обличчя, прибираючи з нього втому. Драгомир і Веніамін чемно вийшли з кімнати, давши мені і Центаврі трохи часу на самотність.

— Бруд. Вогкість. Жахіття, — буркотіла Центавра, поки я витиралася тканиною.