31 розділ

Зранку усі швидко поснідали запасами які майже закінчились: хлібом, сиром, завареним чаєм на вогнищі і рушили далі. Я чесно не розуміла, як Драгомир та Веніамін можуть тут орієнтуватися і йти по карті. Для мене це було надприроднім та магічним. Але я мовчки слідувала за ними, намагаючись не скиглити. Достатньо Центаври, яка весь час жалілась та нарікала, й не припиняла винити у всьому Веніаміна, який обіцяв відвезти її додому, а не тягнути у лісосмугу, про те, що вона сама вирішила йти з нами, Центавра замовчувала. А ще вона грозила б, що якщо її батько про це дізнається… 

Правда, що буде, вона не казала. Та насправді, я теж думала, що краще б вона залишилась у Бібліотеці, хоч, мені комфортніше, що є ще одна жінка крім мене, бо у компанії двох чоловіків, мені було б, ну дуже хвилююче.

Веніамін заявив, що ми майже на місці, хоч він так говорить із самого ранку.

Ліс ставав дедалі глухішим. Ми крокували мовчки, прислухаючись до кожного поруху вітру між деревами. Темрява, що огортала землю, здавалася неприродно густою, наче її згустили стародавні чари.

— Скоро будемо на місці, — знову озвався Веніамін, розглядаючи карту.

Драгомир ішов попереду, мовчазний і зосереджений. Його постава була напруженою, погляд — різким, наче він щось відчував.

— Ліс змінився, — пробурмотіла Центавра.

Я відчула це ще раніше, але тепер, коли вона озвучила думку, стало важче ігнорувати це відчуття. Повітря тут було застояним, важким, наче його просякла смерть.

— Ми наближаємось до чорної плісняви, — голос Драгомира прозвучав глухо.

— Що ти маєш на увазі? — я спробувала стримати хвилювання.

Він не одразу відповів, ніби зважував слова

—Що скори ти побачиш її на власні очі.

Я нервово запанікувала, бо не хочу до неї наближатись, навіть Аргенсір заричав, даючи знати, що він теж не хоче.

— Розкажіть ще раз, як вона виникла, — попросила я, щоб хоч якось відволіктись від поганих думок та болю у ногах.

— Чорна пліснява виникла через прокляття, — заговорив Драгомир. — Давня історія, яку знали ще мої предки. Колись жила відьма, що покохала дракона, а він її. Вони дали один одному обітницю, але він зрадив її, узявши за дружину іншу.

Драгомир не дивився на мене, але його голос звучав дивно й глухо.

— Відьма не змогла стерпіти зради, і в її прокльоні жила така ненависть, що вона відмовилася від власної сутності, перетворившись на щось інше. Чорну плісняву, яка поширюється, як чума. Вона ненавидить усе живе, але найбільше — драконів.

— І її не можна знищити… — не запитала, а констатувала я.

— Повністю — ні, — він поглянув на мене. — Полум’я драконів їй не шкодить. Є зілля, яке може зупинити її, але воно…

— Що воно?

— Інгрідієнти дуже рідкісні, а квітку дракона, що є головним інгредієнтом, неможливо дістати. І уже пізно, пліснява заразила надто багато територій. І щоб повністю її знищити, потрібно щось більше.

— Чотири артефакти, жертва та мітка Пітьми Ігніс, — проговорив задумливо Веніамін.

Далі усі мовчали, занурені у роздуми. Ми вийшли на невеликий пагорб й нам відкрився жахливий краєвид.

Чорна пліснява вкривала землю і дерева попереду, розкидаючись на всі боки спотвореними вусиками. Вона застигла, ніби заснула, не простягаючись далі. Але навіть у такому стані від неї віяло смертю.

Я затримала подих.

— Боги… — тихо прошепотіла Центавра.

Я не могла відірвати погляду. Дерева, вражені пліснявою, стояли без життя, наче всередині них уже не залишилося нічого живого. Земля між корінням була потрісканою, отруєною до самої основи.

— Вона… жива? — спитала я, облизавши пересохлі губи.

— Так, — підтвердив Драгомир. — Але спить.

— Чому?

— Це не її кінцева мета. Вона рухається лише тоді, коли відчуває загрозу або силу, що їй протистоїть, або ще чомусь, її логіки ніхто не знає, вона переважно досить непередбачувана.

Ми завмерли.

— Камінь… — Веніамін стиснув карту. — Місце, де його зберігали, мало бути десь тут.

Ми знову подивилися на чорну плісняву, що застигла у тривожному сні. Й рушили далі. Дорога між мертвими деревами була вузькою, і хоч чорна пліснява вже пожерла значну частину лісосмуги, ця ділянка ще залишалася чистою. Але як довго?

— Вона тут не просто так, — Драгомир порушив мовчання, коли ми минали чергове скручене чорне дерево. — Це не хаотичне розповсюдження. Вона рухається до чогось.

— До чого? — запитала Центавра.

— Скоро дізнаємось, — похмуро відповів Веніамін, стискаючи руків’я меча.

І тоді ми побачили її.

Посередині мертвої рівнини, серед чорного попелу й сухого ґрунту, стояла самотня колона. Висока, з древніми рунами, вкритими мохом. Біля її основи темніли уламки каменю — можливо, колись це був вівтар. Але не це змусило мене стишити ходу.

Довкола валялися кістки. Людські.

Деякі були майже повністю занесені землею, інші ж лежали відкрито, мов жертви, що не дісталися бажаного.

— Це… — я обернулася до Драгомира, та він уже знав відповідь.

— Вони теж його шукали.

— Артефакт? — перепитала я.

Драгомир мовчки кивнув.

Чорна пліснява ніби намагалася дістатися сюди, але щось її стримувало. Її темні нитки завмерли на краю незараженого простору, наче не могли перетнути невидиму межу.

— Він має бути тут, — тихо сказав Веніамін. — Але де?

Я обійшла колону, шукаючи бодай щось, що могло б нагадувати камінь з пророцтва. Але нічого.

— Щось не так… — прошепотіла Центавра.

Дихати ставало важко. Повітря навколо стало ще густіше, напружене, наче сама земля завмерла в очікуванні.

І тоді це сталося.

Медальйон, що досі висів на шиї Центаври, почав тремтіти. Його поверхнею побігли тонкі тріщини, мовби камінь усередині прокидався після довгого сну.

— Зніми його, — тихо промовив Драгомир.

— Що?..

— Зніми його, — повторив він, не зводячи погляду з медальйона.