30 розділ

— Це ритуал, — пошепки сказала я, не відриваючи погляду від фрески.

Драгомир стояв поруч, його погляд пробігав по зображеннях. Чотири стихії — вогонь, вода, камінь і зірка — сплетені воєдино, об’єднані у вихорі світла. Нижче – постать, що приносить жертву. А над усім цим…

Мітка Пітьми Ігніс.

— Жертва, — пробурмотів Веніамін, наблизившись. Він нахилився до фрески, пальцями ковзаючи по її віковим тріщинам. — Але хто і що має бути принесено?

Драгомир зціпив щелепи.

— Це не має значення зараз, — сказав він різкіше, ніж зазвичай.

Я відчула, як напруга між ними згустилася, неначе невидимі нитки тягнулися від одного до іншого. Веніамін завжди був спокійним і зібраним, але зараз я помітила, як у його очах загорілося щось більше — щось, що, здається, дратувало Драгомира.

— Це має значення, — не погодився Веніамін, зустрівши його погляд. — Якщо ми не зрозуміємо, що означає ця жертва, ми можемо втратити шанс зупинити чорну плісняву.

Драгомир відвернувся, ніби не бажаючи продовжувати розмову. Його напруга передавалася мені, змушувала шукати пояснення.

— Це кінець, — подала голос Центавра, яка весь цей час стояла трохи осторонь, оглядаючи фрески.

Я повернулася до неї.

— Що?

— Це момент, коли все вирішується. — Вона торкнулася зображення. — Дивіться уважніше.

Я придивилася. Під ногами фігури, що приносила жертву, вирувала тінь, чорна, безмежна. Вона була стримана чотирма елементами, але між ними були розриви. Немов чогось бракувало.

— Якщо ритуал незавершений, темрява поглине все, — тихо промовила я.

— А якщо завершений? — запитав Веніамін.

Центавра повела поглядом.

— Тоді є шанс зупинити чорну плісняву.

Драгомир схрестив руки на грудях.

— Це лише припущення.

— Але хіба у нас є кращий план? — Веніамін звів брови.

Напруга між ними росла. Відчувалося, що розмова йде не лише про пророцтво.

Я спіймала погляд Драгомира. Він дивився на мене довше, ніж потрібно було. Його губи стиснулися, коли Веніамін обережно торкнувся мого ліктя, щоб привернути увагу.

— Ми маємо знайти артефакт, якщо хочемо дізнатися більше, — сказав він.

Я кивнула, але мій погляд мимоволі повернувся до Драгомира. Його очі потемніли.

Аргенсір з тихим гарчанням ступив між нами, ніби теж відчував напругу.

— Ми залишимося тут на ніч, — сказав Драгомир, оглядаючи напівзруйновану залу.

— У храмі? — здивувалася Центавра, розглядаючи стіни, що здавалися хисткими.

— Ми виснажені, а лісосмуга вночі — не найкраще місце для подорожі, — спокійно пояснив Веніамін.

Аргенсір тихо гарчав, його вуха нервово смикалися, ніби він теж відчував, що краще залишитися під укриттям.

— Нам потрібно знайти безпечне місце, — додав Драгомир— Якщо цей храм старий, у нього може бути підземне приміщення. Деякі з них будувались на гарячих джерелах, як місця відпочинку для Вартових.

Центавра оглянулася:

— Це було б ідеально.

Пошуки не забрали багато часу. Один із вузьких коридорів привів нас до старого спуску вниз. Кам’яні сходи були потріскані, але ще витримували вагу. Внизу пахло мінералами та сирістю, повітря було густим і теплим.

— Джерела, — усміхнулася я, коли побачила, як із темного каміння виринає пара.

— Це місце підійде, — визнав Веніамін, кидаючи рюкзак на підлогу.

Центавра втомлено сіла біля входу. А я спустилася трохи глибше, туди, де вода утворювала невелике озерце, з його поверхні здіймалися легкі клуби пари.

— Обережно, камені слизькі, — пролунав за спиною голос Драгомира.

Я здригнулася, бо не чула, як він підійшов.

— Знаю, — відповіла я, але він все одно простягнув руку, щоб утримати мене, коли я зробила ще крок.

Його дотик був коротким, але залишив по собі відчуття напруги.

— Дивно бути тут, — сказала я, щоб розрядити тишу. — Це місце ніби знає нас.

Драгомир тихо засміявся, його голос був глибшим у замкнутому просторі підземелля.

— Колись так само здавалася в Академії.

Я різко повернулася до нього.

— Академія…

Його очі спалахнули у світлі відблисків води.

— Авреліє, невже ти не пам’ятаєш?

Я застигла.

Я пам’ятала.

В Академії він був дуже успішним та особливим адептом. Його ім’я завжди звучало поруч із найкращими, але він ніколи не підходив до мене близько. Та його погляди… Я їх пам’ятала. Але він ніколи до мене навіть не говорив.

— Ти ніколи… — почала я, але він перебив:

— Не наважувався.

Ми стояли так близько, що я могла відчути його дихання.

— Чому? — спитала я.

Драгомир посміхнувся, але ця посмішка була гіркою.

— Ти була особливою для мене, Авреліє. І якби я наблизився...

Я відчула, як щось гупнуло в грудях.

— То що б було?

Його рука мимоволі ковзнула по моєму зап’ястю. Тиша між нами згустилася, сповнена того, що ніколи не було сказано.

Драгомир затримав погляд на моїй руці, ніби вагаючись, чи відпустити, чи затиснути міцніше. Його пальці були теплими, трохи шорсткими від рубців і меча, але водночас легкими, майже несміливими.

Я не відвела руки.

— То що б було? — повторила, голосом трохи хрипким від тиші між нами.

Він змусив себе відвернутися, але не відпустив мене. Його погляд ковзнув по темному камінню, по легкій парі, що здіймалася над водою.

— Я б не зміг зупинитися, — зізнався він тихо, і в його голосі було щось таке, що змусило забути, як дихати.

Зупинитися… Від чого? Ми обоє знали відповідь.

Я не наважилася поворухнутися, ніби боялася, що будь-який рух зруйнує цю крихку, наповнену очікуванням мить.

— Але ти ніколи не говорив зі мною, — прошепотіла я.

Драгомир гірко всміхнувся, все ще не дивлячись мені в очі.

— Я не мав права.

Я відчула, як його пальці розтиснулися, але я сама затримала його руку.