29 розділ

Сутінки опустилися швидко, забарвлюючи небо у бурштинові відтінки. Ми зупинилися на відкритій ділянці між деревами, де земля ще зберігала тепло денного сонця. Вогонь розводити не ризикнули, тож довелося вдовольнятися сухпайком і терпінням.

Веніамін розгорнув карту, вивчаючи її в тьмяному світлі ліхтаря. Його пальці ковзнули до позначки, де, за всіма розрахунками, мав бути камінь. Я уважно спостерігала, хоч і не могла розібрати дрібні деталі. Дорога була простою лише на папері.

— Ми підходимо до межі, — пробурмотів він.

Я мовчала. Ми всі розуміли, що може означати це слово — межа. Не просто територія, а лінія, за якою все могло бути втрачено. Ліс, заражений чорною пліснявою, пожирав життя. Якщо вона дісталася потрібного нам місця, то всі наші зусилля могли виявитися марними.

Я ніколи не бачила цієї загрози на власні очі. Тільки на Аргенсірі — сліди, залишені отрутою. Але навіть цього було достатньо, щоб стискалося серце.

Я краєм ока помітила рух. Аргенсір. Він не промовив жодного слова за всю дорогу, та я відчувала його погляд. Він стежив за мною. Тихо, непомітно, але постійно.

— Спати треба по черзі, — озвався Драгомир, перериваючи мої думки.

Я кивнула. Завтра нам належить дізнатися, чи ще існує надія.

***

Ніч видалася холодною. Я загорнулася в плащ, але холод просочувався крізь тканину, пробирався до кісток. Сон не приходив – думки крутилися навколо пророцтва, навколо чорної плісняви, яка могла знищити все, що ми шукали.

Я згадувала ту ніч Калії, коли мене обрали промовити слова, які прорікали долю світу. Тоді я не розуміла їхнього значення, не знала, яке випробування чекає попереду. 

Веніамін не спав. Він сидів біля карти, дивлячись на неї так, ніби міг знайти в ній відповіді, яких нам бракувало.

— Ти теж не спиш? — прошепотіла я.

Він підвів погляд. Його обличчя було виснаженим, але в очах жевріла впертість.

— Не можу, — відповів тихо. — Думаю про плісняву. Про те, що, можливо, ми запізнилися.

Його слова зачепили щось всередині мене. Я теж боялася цього. Але ми мали перевірити.

— Якщо чорна пліснява вже там… що ми зробимо?

Веніамін поглянув на мене.

— Будемо шукати інший шлях.

Його голос був спокійний, хоч я знала – він так само, як і я, відчував сумніви.

Десь у тіні заворушився Аргенсір. Я відчула його присутність ще до того, як побачила. Його мовчазне спостереження змушувало мене напружуватися. Я не знала, чому він так уважно за мною стежить. Чому взагалі зʼявився у моєму житті?

— Відпочинь, Авреліє, — сказав Веніамін, повертаючись до карти.

Я лягла, втупившись у небо. Завтра ми побачимо, що нас чекає попереду. І я не знала, чи готова до цього.

Коли сонце схилилося за обрій, кидаючи на світ останні золотаві відблиски, ми нарешті перетнули кордон Сизиранії, офіційно ми покинули королівство. А лісосмуга мене відверто лякала, з самого дитинства я слухала жахаючи історії про тутешніх мешканців, чудовиськ, відьом і звісно, чорну плісняву. Аргенсір теж був у пару денний, тільки ми перетнули межу, як він став ще уважніший до звуків та запахів. 

Через дві години ходьби, коли ноги уже підкошувались від втоми. Перед нами, нарешті, простягнулися руїни старого храму. Його колони, потріскані від часу, мовчки здіймалися до неба, а кам’яні стіни, обвиті плющем, зберігали тіні давно забутих історій.

Я зупинилася біля входу, несміливо торкнувшись прохолодного каменю. Щось у цьому місці здавалося… правильним. Немов воно чекало на нас.

— Це храм Вартових Драконів, — озвався Драгомир, поглядом ковзаючи по залишках різьблення. — Колись тут молилися тим, хто міг говорити з драконами та стримувати їхню силу.

Я перевела погляд на Веніаміна. Він дістав карту й швидко звірився з нею.

— Ми на вірному шляху, — тихо сказав він.

Я видихнула. Щось у мені розплуталося, полегшало.

Ми рушили всередину. Під ногами хрустіли уламки старого каміння, а вітер тихо блукав між арками. На одній із напівзруйнованих стін я побачила фреску.

Зображення чотирьох елементів із пророцтва.

Я торкнулася її пальцями — порох осипався, відкриваючи нові деталі. Ось вони: вогонь, вода, камінь і зірка —  чотири елементи з пророцтва, що врятують цей світ. Вони спліталися між собою, об’єднуючись у світлій круговерті. Нижче — фігура, що приносить жертву. А над усім цим…

Мітка Пітьми Ігніс.

Я відчула, як холоне в грудях.

— Що це означає? — запитала я, навіть не впізнаючи власного голосу.

Драгомир уважно оглянув фреску.

— Що ми ближче, ніж думали.