28 розділ

Аврелія

Темрява ущелини стискала з усіх боків, мов кам’яні стіни прагнули поглинути нас у своєму безмовному полоні. Повітря тут було вогким, холодним і пахло гірським мохом. Десь угорі, за масивними скелями, залишилося небо, а тут, унизу, ми йшли стежкою, що петляла між грубих валунів, ніби сама природа хотіла нас заплутати.

Я йшла останньою, притримуючи плащ, аби не зачепитися за гостре каміння. Кожен крок відгукувався втомою — ми вже довго були в дорозі, а після переходу через річку Калта напруга лише наростала.

Кілька годин тому ми перепочили на рівному виступі, розділивши між собою жорсткий сухар та в’ялене м’ясо, яке Веніамін мав із собою. Їжа була прісною, без смаку, але я все одно їла, хоч горло стискало від неспокою. Тут, серед темних ущелин, світ здавався ще примарнішим, а я — ще більше чужою серед цих людей.

Зараз, коли ми знову рушили вперед, відчуття відчуженості не відпускало мене. Я спостерігала за їхніми спинами — Драгомир ішов першим, упевнений, мов завжди, Веніамін крокував поруч, його силует здавався міцним і надійним навіть у напівтемряві. Центавра була між ними, її світла накидка створювала різкий контраст із похмурими скелями.

Вони всі мали свою роль. Своє місце в цій подорожі.

А я?

Я лише тінь, що випадково ступила не на ту стежку.

— Дивно бачити тебе тут, Авреліє, — голос Центаври був м’яким, але її слова різали гостро, вона наче прочитала мої думки . — Я завжди думала, що твоє місце серед книг і пилу в Бібліотеці Богів. А тепер ти тут. Серед нас.

Я стисла пальці в кулак, але не відповіла.

Якщо чесно, я й сама не могла збагнути, як опинилася в цій подорожі. Я не була частиною їхнього світу. Драгомир, Веніамін, Центавра — вони були кимось. Воїнами, радниками, людьми, що вершили долі. А я? Я була хранителькою книг, яка випадково потрапила туди, куди їй не слід було йти.

— Чесно кажучи, це виглядає… незвично, — Центавра зробила задумливий вираз обличчя. — Що тебе змусило покинути твою Бібліотеку, Авреліє?

Я проковтнула гіркий клубок у горлі, не бажаючи відповідати і згадувати події, які так розбили мені серце, про Кайлу…

— Центавро, це не має значення, — втрутився Веніамін, його голос був стриманий, але напружений.

— Як не має? — Вона зітхнула й поглянула на Драгомира. — Врешті-решт, тут у нас не дружнє зібрання, а серйозна справа. І ми маємо знати, хто і навіщо серед нас.

Драгомир промовчав, ніби не чув її.

— О, я розумію, ти не налаштований на розмови. Як завжди. — Центавра зітхнула й картинно відкинула пасмо волосся назад. — Тоді, може, ти розкажеш про щось інше? Наприклад… про Владику драконів?

Я помітила, як напружилися плечі Драгомира.

— Що саме тебе цікавить? — холодно запитав він.

— Ну, наприклад, — вона зупинилася й глянула йому прямо у вічі, — що правда, а що вигадка у тих історіях про тебе та Алісенту Вернандет?

У мене в грудях щось стиснулося.

— Центавро, — голос Веніаміна набув попереджувальних ноток.

— Що? Я просто цікавлюся, — вона невинно всміхнулася. — Адже всі знають, що Алісента — дружина Владики. Що вона була з ним, ще коли ти її зустрів. Але це не завадило вам двом… ну, ти ж розумієш.

Драгомир зупинився, і його погляд став крижаним.

— Обережніше з словами.

— Чому ж? — Центавра ледь нахилила голову, уважно за ним спостерігаючи. — Ти не заперечуєш, що між вами було щось більше?

Драгомир стис щелепи.

— Ми були разом у складний час. Її чоловік — мій друг. Ми всі разом рятували один одного.

— О, я знаю цю історію. Ви йшли до лісосмуги, до міста відьом, а це ж не припустимо для дружини Владики. Як же так сталося, що ти був поруч з нею? — Центавра зробила вигляд, що питає без злого умислу, але її очі блищали цікавістю.

Я відчувала, як серце стискається в грудях. Я не мала права на ревнощі, я не мала права навіть злитися, але ця розмова була, мов лезо по живому.

— Якщо ти знаєш історію, то й відповідь маєш, — Драгомир заговорив тихо, але в його голосі відчувалася загроза.

— Можливо. Але чутки… — Вона усміхнулася куточками губ. — Кажуть, що це не просто дружба, Драгомире. Що ти досі…

— Досить, — його голос обірвав її, як удар батога.

Центавра лише підняла брови, але не заперечила.

Веніамін кинув на мене швидкий погляд, ніби розумів, що я відчуваю.

А я? Я відвела очі, змушуючи себе дихати рівно.

Це нічого не змінювало. І це не мало мене хвилювати. Але біль від почутого не відпускав.

Драгомир

Центавра не вміла мовчати. Як і не вміла бути обережною зі словами.

Її питання були, мов голки, що впивалися в шкіру, але боліло не від них. А від правди, яку вони чіпляли.

Алісента…

Я пам’ятав її погляд, коли ми лишилися вдвох, коли навколо був лише вітер і темрява. Її голос, тихий, але рішучий, коли вона відмовилася від страху. Пам’ятав її руки, коли вона допомагала мені, попри небезпеку. І той момент, коли я зрозумів, що почуваю до неї більше, ніж мав право.

Але вона була дружиною мого друга. Дружиною Владики.

І тому ця історія ніколи не почалася.

Я вбив у собі ці почуття, задушив їх до того, як вони могли стати чимось більшим. І тепер Центавра роздирала старі рани, лише заради власного задоволення.

Я ковзнув поглядом по ній.

Вона була гарною, впевненою в собі, звикла до уваги. Але надто голосною. Надто безтурботною. Її присутність була тягарем. Я мав залишити її з Галілеєю, але часу не було. Повертати Центавру до столиці означало б відтягувати подорож, а щось у мені підказувало, що ми не маємо цієї розкоші.

Щось — або хтось — чекав на мене попереду.

Я відчував це.

Мій погляд зупинився на Аврелії.

Вона дивилася вниз, уникаючи очей, але я бачив, як змінився її вираз обличчя, коли Центавра заговорила про Алісенту.

Їй було боляче.