25 розділ

Драгомир

Ранок видався важким.

Повітря в бібліотеці було застояне, просочене запахом старого пергаменту, пилу і легким відголоском вогкості. Стіни, колись величні, тепер нагадували руїни — тріщини розповзалися камінням, а між полиць нишпорив вітер, ніби намагаючись перегорнути сторінки забутих книг. Бібліотека мала свою пам’ять, і ця пам’ять була не з приємних.

Я пройшов довгим коридором, де світло ледь пробивалося крізь вузькі віконні прорізи. Глухе потріскування десь угорі підказувало, що дерев’яні балки на горищі не переживуть ще одну бурю. Це місце мало свою історію, і більшість з тих, хто її знав, уже давно покоїлися під землею.

На мене чекав Веніамін.

Він стояв біля відкритого вікна, спираючись руками на підвіконня. Його поза була розслаблена, але я знав, що це ілюзія. Його думки працювали безупинно, і, судячи з напруженого виразу обличчя, вони не приносили йому нічого хорошого.

— Ти не спав, — кинув я, зупинившись поруч. 

Веніамін коротко гмикнув.

— А ти?

— Вмію спати будь-де, коли це необхідно.

Він не відповів, лише глибоко вдихнув свіже ранкове повітря.

— Що ще Мерон доповів, що ти не розказав перед усіма? — спитав я, переходячи до суті.

— Ситуація гірша, ніж я думав. Кордон Сизиранії — під загрозою. Пліснява розповсюджується швидше, ніж ми очікували. Вона не просто поглинає природу — вона пристосовується.

— Пристосовується? — повторив я, звузивши очі.

— Мерон каже, що заражені істоти змінюють поведінку. Вони не просто бродять хаотично. Вони діють злагоджено, наче… — він стиснув щелепи, добираючи слова, — наче мають якийсь центр управління.

Я мовчав, обдумуючи його слова, «центр управління» ми уже стикнулись із сходив висновком коли вбили Кайлу.

— Ми досі не знаємо, як її знищити, — сухо додав він.

— Нам потрібні відповіді, — промовив я, дивлячись на простір перед собою.

Веніамін стиснув пальці в кулак.

— Єдина, хто хоч якось впоралася з нею, — це Аврелія.

Я перевів на нього погляд. І так, вона єдина, хто зміг таке зробити, та я бачив скільки сил в неї це забрало…

Я мовчки провів долонею по підборіддю. Чорна пліснява — це не просто хвороба. Це щось більше. Щось, що росте, думає, змінюється. Якщо ми не знайдемо спосіб її зупинити…

— Тоді вона поглине все, — закінчив за мене Веніамін.

Ранок вже не здавався таким світлим.

ВЕНІАМІН

— Ми не можемо більше чекати, — сказав я, розгортаючи карту перед Драгомиром.

У мене немає вибору, мені потрібна допомога Драгомира

Мої руки стиснули краї карти так сильно, що пергамент потріскував. Злість кипіла всередині, але я не мав права дозволити їй заволодіти мною. Це не допоможе. Це нічого не змінить.

Драгомир мовчки нахилився, вивчаючи позначки.

— Лісосмуга, — він ковзнув пальцем по карті, зупиняючись на позначеній точці.

— Там камінь, — я вперся руками в стіл. — Один із чотирьох.

Вогонь. Вода. Камінь. Зірка.

Частини пророцтва, яке промовила Аврелія у ніч Калії. Хоч ніхто не вірив у нього, я відчував, що це не просто співпадіння. Карта яка в мене від дня, як мітка Пітьми Ігніс зʼявилась на моїй руці. І саме в Бібліотеці Богів, вона наше шепотіла до мене, кликала…

Драгомир мовчав, продовжуючи вивчати карту. Я знав його достатньо добре, щоб розуміти: зараз він зважує усі факти, за і проти.

— Мої люди гинуть, Драгомире, — я відступив на крок і різко провів рукою по волоссю. — Я посилаю загони, а повертаються одиниці. Кожен день ми втрачаємо поселення що на кордоні Сизиранії та лісосмуги. Хоч ті села вважаються не частиною Сизираніі та питання часу, коли вона піде далі. Бо це не війна, це вирок.

Він нарешті підняв на мене погляд.

— І ти справді віриш, що камінь там, і що він є одиним із чотирьох елементів, що допоможе перемогти чорну плісняву?

— Я не знаю, у що вірити, — гірко відповів я. — Але якщо ми не знайдемо його, якщо не почнемо діяти, нам кінець.

Драгомир мовчки кивнув.

— Коли вирушаємо?

— Сьогодні вночі. Якщо ми підемо вдень, можемо не дійти.

Чорна пліснява була особливо агресивною при світлі. Ніч давала хоча б мінімальний шанс вижити.

Я склав карту, прибираючи її в сумку.

— Сподівайся, що пророцтво не бреше, — кинув Драгомир через плече, направляючись до дверей, — Як і твоя карта.

Я не відповів. Бо якщо воно бреше — Сизиранії більше не буде.