24 розділ

Аврелія 

Крижаний дотик обпік шкіру, і я відчула, як щось невидиме, мов застигла тінь, стискає мою щиколотку, тягнучи назад. Мої пальці зірвалися з гладкого каменю підлоги, і темрява накрила мене з головою.

— Авреліє! — Драгомир рвонувся до мене.

Я намагалася вирвати ногу, але хватка лише міцнішала. Це була не просто сила — у ній було щось живе, щось, що впивалося в саму мою свідомість.

“Ти належиш нам…”

Голоси перетворилися на шепіт у моїй голові, такий близький, що я відчула його, наче власні думки. Серце калатало в грудях, але разом зі страхом народжувалося інше — розуміння.

Це не просто спогади тих, хто тут загинув.

Це була сама бібліотека.

Вона пам’ятала. Вона говорила. І вона хотіла мене.

— Ні! — я стиснула зуби й зосередилася, змушуючи себе боротися з панікою.

Щось зашипіло поруч, і раптово хватка ослабла. Я відчула, як сильні руки схопили мене й різко потягнули вперед. Світло спалахнуло в очах, обпікаючи темряву, і я вдихнула різко, немов виринула з глибини.

— Тримайся за мене! — Драгомир обійняв мене за плечі, тягнучи далі, поки ми не вирвалися з тіні.

Галілея та Аргенсір уже були по той бік — вони стояли під світлом, їхні обличчя напружені, очі широко розкриті від жаху.

Я зробила останній ривок, і ми разом вискочили в яскраве сяйво.

Темрява зашипіла позаду, наче розлючений звір, що не отримав здобичі. Жовті очі мерехтіли ще кілька секунд, а потім повільно розтанули в чорному мороці.

Я важко дихала, тримаючись за Драгомира.

— Що це було? — мої слова тремтіли, як і моє тіло.

Драгомир мовчав. Його обличчя було похмурим, різкі лінії напруженого профілю здавалися ще гострішими.

— Це місце… воно випробовує нас, — тихо сказала Галілея.

— Ні. Воно випробовує її, — Драгомир нарешті поглянув на мене.

Його погляд був пронизливий, немов він намагався побачити щось більше, ніж просто мене.

— Чому… чому саме мене? — я облизала пересохлі губи.

Драгомир дивився ще кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Бо ти вже була тут раніше.

Мої легені ніби перестали працювати.

— Що?

Я не пам’ятала цього місця. Я не могла тут бути.

Але в глибині душі щось здригнулося.

Галілея та Аргенсір мовчки дивилися на мене.

— Ми маємо рухатися далі, — сказав Драгомир, і його тон був суворим. — І знайти правду.

Я кивнула, хоч і не була впевнена, чи готова дізнатися, що саме ця правда означає для мене.

Темрява залишилася позаду, але її присутність відчувалася навіть тут, у кімнаті, залитій приглушеним золотавим світлом старовинних ламп. Повітря було просякнуте пилом і старими книгами, а між полиць блукали тіні – не загрозливі, а ті, що просто були тут завжди.

Я сіла на стілець, намагаючись заспокоїтися. Аргенсір, важко дихаючи, опустився біля моїх ніг, поклавши морду мені на коліна. Його шерсть була теплою, і я механічно провела пальцями вздовж густої гриви.

— Це місце потрібно захистити, — сказала я, озираючись на Драгомира й Галілею.

— Ти знаєш, як? — запитав Драгомир.

Я не знала. Але щось у мені знало.

Я заплющила очі, згадуючи те відчуття, яке пройшлося хвилею по моїй шкірі, коли темрява торкнулася мене. Воно було не просто холодним — у ньому була впізнаваність. І… поклик.

На зап’ясті загорілася мітка Ігніс.

Галілея різко вдихнула.

— Авреліє…

Я розплющила очі й побачила, як руни на моїй шкірі тьмяно пульсують. Вони ніби розгорталися візерунком, і мені потрібно було лише… зрозуміти їх.

— Руни… вони є не тільки на мені, вони тут, у будівлі.

Я підвелася й підійшла до найближчої стіни. Від пилу й часу камінь здавався гладким, але коли я провела пальцями, відчувала ледь помітні заглиблення.

— Їх треба активувати, — прошепотіла я.

Драгомир нахмурився.

— Ти впевнена?

— Так.

Галілея присіла біля однієї з колон, уважно вдивляючись у неї.

— Я бачила подібні символи в старих книгах. Це захисні знаки, але вони сплять.

Я опустила руку на холодний камінь. Мітка Ігніс знову спалахнула, і в ту ж мить на стінах прокинулися руни.

Світло пробігло по ним, ніби запалюючи невидиму мережу, що сягала стелі й підлоги. Бібліотека ніби зітхнула, і шепіт, що лунав раніше, стих.

— Тепер вони не зможуть нас дістати, — сказала я, відчуваючи, як щось усередині мене стало на своє місце.

***

Коли ми врешті вирішили залишитися тут на ніч, двері бібліотеки з грюком розчинилися.

— Що це за жахливе місце?!

Я навіть не встигла озирнутися, як у приміщення, з обуреним виразом обличчя, ступила Центавра. Вона критично оглянула потріскані стіни, запилені полиці, а потім перевела погляд на Драгомира.

— Ти серйозно? Ми тут маємо спати?

Позаду неї стояв Веніамін, з його незмінним спокійним виразом обличчя, хоч у погляді була втома.

— Не думаю, що у нас є вибір, — сухо відповів Драгомир.

— Ну, якщо я захворію від цих умов, то звинувачуватиму тебе, — Центавра схрестила руки на грудях і повернулася до Веніаміна. — Скажи їм, що це погана ідея!

Веніамін лише зітхнув і розгорнув сувій, що тримав у руках.

— Маю важливі новини, — його голос був серйозним. — Мерон повідомив, що на кордоні зафіксовано рух. Там скупчення заражених чорною пліснявою істот.

Я здригнулася.

— Вони наближаються?

— Поки що ні, але їхня кількість зростає, — Веніамін поглянув на мене й Драгомира. — Нам варто бути напоготові.

Вечеря й трохи спокою

Попри все, що сталося, нам потрібно було поїсти.

На щастя, бібліотека не була зовсім покинутою. В дальньому корпусі жили інші вчені й бібліотекарі, які прийняли нас і поділилися провізією.

Старі дерев’яні столи були заставлені стравами — нехай простими, але теплими й поживними.

Я сиділа поруч із Драгомиром, навпроти Веніаміна й Центаври. А Галілея із Старійшиним Кіаном, що веде відлюдкуватий спосіб життя, й не покидає стін цієї Бібліотеки, ще не прийшли, мабуть, досі сперечались.