23 розділ

Аврелія

— І що ти пропонуєш? — мій голос видався мені самій чужим, ніби це говорила не я, а хтось інший, відсторонений.

Галілея перевела погляд з мене на Драгомира, а потім знову на тліюче вугілля в каміні.

— Якщо ми хочемо знищити чорну плісняву, нам доведеться працювати тут. Бо тут усе почалося.

У приміщенні запала напружена тиша.

Драгомир зробив крок уперед, розправив плечі, і важкий плащ сповз, оголюючи його руки, вкриті ледь помітними, наче вигравіруваними, рунічними символами. Вони тьмяно світилися в напівтемряві.

— Це місце — пастка, — промовив він нарешті.

Галілея здивовано підняла брови.

— Що ти маєш на увазі?

Драгомир не відповів одразу. Він провів пальцями по гладкому дерев’яному торцю найближчої книжкової полиці.

— Знання, які тут зберігаються, створені не для того, щоб допомогти нам. Вони залишені, щоб заманити дослідників у пастку. Щоб змусити їх шукати відповіді, які приведуть до загибелі.

Його слова змусили мене здригнутися.

— Ти думаєш, хтось зробив це навмисно?

— Я впевнений у цьому, — він кинув на мене швидкий погляд. — Інакше чому чорна пліснява з’явилася саме тут?

Аргенсір, який до цього мовчки лежав біля мого боку, неспокійно змахнув хвостом і підняв голову. В його жовтих очах блиснула тривога.

— Тут щось є, — тихо сказала я, прислухаючись до своїх відчуттів. Повітря навколо наче стало важчим, ніби саме приміщення почало дихати разом із нами.

Драгомир і Галілея обмінялися поглядами.

— Ми не одні, — підтвердив Драгомир.

Я не встигла нічого сказати, коли раптом світло факелів, що тьмяно горіли на стінах, почало мерехтіти. Тіні навколо нас заворушилися, наче живі.

Аргенсір загарчав. Його шерсть стала дибки.

— Назад! — Галілея схопила мене за руку, але я не рухалася. Я відчувала, як щось огортає простір навколо, як сама будівля намагається нас затримати.

І тоді я почула це.

Шепіт.

Не людський. Не тваринний.

Шепіт, що лунав зі стін, із книжкових полиць, із самих каменів під ногами.

Він кликав мене.

А потім все світло згасло.

Темрява накрила нас, ніби сама будівля вирішила поглинути світло.

Я інстинктивно стисла пальці на густому хутрі Аргенсіра. Вовк стояв непорушно, але я відчувала, як напружилися його м’язи, як важко він дихає.

Драгомир був поруч. Я відчувала його присутність, тепло його тіла, чула, як він повільно вдихає й видихає, залишаючись зосередженим.

Шепіт не вщухав. Він ніби проникнув у мою голову, кружляючи там, змушуючи серце битися швидше. Це не були окремі слова, але я розуміла їх.

— Повертайся… шукай… знайди нас… ти частина…

Я похитнулася.

— Авреліє! — Галілея схопила мене за лікоть, не даючи впасти. Її голос був різкий, відчайдушний. — Не слухай їх!

Я намагалася відкинути ці голоси, але вони наче проштовхувалися глибше в мій розум, змушуючи сумніватися.

— Що це? — мій голос тремтів.

— Пам’ять цього місця, — сказав Драгомир. — Тіні тих, хто шукав істину й не знайшов виходу.

Аргенсір загарчав, різко смикнувшись у бік.

— Вони наближаються, — пробурмотів Драгомир.

— Хто?! — я озирнулася, але нічого не бачила. Лише темрява, яка тепер була майже відчутною.

І тоді я побачила це.

Очі.

Жовті, тьмяні, їх було безліч. Вони з’являлися просто зі стін, із полиць, навіть із підлоги.

— Бігти! — крикнула Галілея.

Я кинулася вперед, майже не бачачи, куди біжу. Аргенсір мчав поряд, мов стріла, а Драгомир і Галілея не відставали.

Але темрява теж рухалася.

Вона тягнулася до нас, звиваючись довгими чорними щупальцями, що ковзали підлогою.

Десь попереду я побачила світло.

— Туди! — крикнув Драгомир.

Я кинулася вперед щосили.

Коли я майже досягла світла, щось холодне схопило мене за щиколотку.

Я з криком впала.