22 розділ

Аврелія

Ми їхали верхи, занурені у власні думки. Сіра дорога звивалася між пагорбами, губилася серед високих трав і рідких дерев, що, здавалося, дивилися нам услід. Повітря було свіже, настояне на ароматах осіннього листя й вогкості землі після нічної мряки. Я стискала поводи, намагаючись тримати рівновагу.

Мій кінь, гнідий жеребець на ім’я Астер, рухався плавно, але я все одно відчувала, як напружуються м’язи ніг, пристосовуючись до ритму. Мене не навчали їздити змалку, як шляхетних панянок. Я опанувала це вже в Бібліотеці, коли довелося пересуватися між її віддаленими залами та сховищами, виконуючи доручення. Але зараз, коли перед нами простягався відкритий шлях, я розуміла, наскільки мені ще бракує майстерності.

— Тримай спину рівно, — промовила Галілея, під’їжджаючи ближче.

Її руда кобила йшла впевнено, а сама Галілея сиділа в сідлі так природно, наче народилася на коні. Вона була одягнена в довгий темно-зелений плащ із високим коміром, підбитий м’яким хутром. Під ним — вузькі штани кольору кори й зручні високі чоботи. На грудях виднівся срібний знак Старійшини, який вона, на відміну від решти, носила відкрито.

Я ж була в простішому вбранні: синій дорожній плащ, під яким — тепла туніка кольору охри й міцні штани, призначені саме для верхової їзди. Чоботи нові, ще не зовсім зручні, але добре тримали ногу в стременах. Волосся, звільнене від звичних вузлів, розсипалося по плечах і спадало хвилею на спину. Я ще раз подумки подякувала Галілеї, яка прислала мені одяг для дороги. Бо їхати у сукні та туфлях було б дуже незручно.

— Я стараюся, — відповіла я, випрямляючи спину.

Галілея не стала нічого казати, тільки кивнула й перевела погляд уперед.

Бібліотека залишилася позаду. Я відчувала це всією сутністю — не тільки через відстань, а через гнітюче розуміння, що більше ніколи, міс світогляд не дуже таким як був. Бібліотека вже не святиня, як я вважала раніше, я щось, що несе загрозу, яку треба зупинити, як і чорну плісняву. 

Цікаво, коли я знову повернуся у стіни Бібліотеки? І чи побачу знову Драгомира, Веніаміна? Після похорону, ми й двома словами не перекинулись. Швидше за все, коли я повернусь, високопоставлених гостей не буде. Моє серце болісно стиснулось, примарна надія яку я сама лілеяла, і яку так боялась промовити вголос зникала разом образом Бібліотеки, що ще майорить на горизонті позаду мене.

А може це на краще? Треба змиритись із долею і йти куди вона веде? І не тужити за тим, чому не судилось збутись. 

***

Ми їхали три дні.

Дорога була важкою – не через відстань, а через її природу. Спершу стежки вели нас через знайомі ландшафти: пагорби, жовтіючі трави, рідкі кущі, що ховали серед гілляччя сліди дрібних тварин. Але з кожним днем земля ставала твердішою, а рослинність рідшала, наче сама природа намагалася втекти від тієї частини світу, куди ми прямуємо.

На третій день не було нічого, окрім потрісканої сухої землі та чорних, безлистих дерев, що здіймалися догори, мов вигорілі кістяки. Вітер гнав хмари пилу, змушуючи нас закривати обличчя плащами, а коні неспокійно били копитами, ніби хотіли розвернутися назад. Тут було щось… неправильне. Я відчувала це всією своєю сутністю.

Я втомилася.

Мої ноги затекли від постійного сидіння в сідлі, поперек нили, а плечі тиснуло так, ніби на них поклали зайву вагу. Але втома була не лише фізичною. Вона йшла зсередини, розтікаючись жилами, засіваючи думки похмурими зернами. Ми мовчали майже всю дорогу, занурені кожна у власні роздуми.

І ось, коли сонце схилилося до горизонту, я побачила його.

Віддалений корпус Бібліотеки.

Темні стіни здіймалися над пусткою, міцні й грубі, мов сама земля, з якої вони виросли. Він не мав витончених башт, арок чи великих вікон, як головна будівля Бібліотеки Богів. Навпаки – його мури були масивними, суворими, готовими витримати удар. Вузькі віконця нагадували бійниці. Це була не бібліотека, а фортеця, яка чекала нападу.

Від нього віяло чимось чужим. Чимось, що не мало нічого спільного з мудрістю, спокоєм чи знанням. Я вдивлялася в його темні обриси і відчувала, як серце починає битися швидше.

– Ви це відчуваєте ? – тихо запитала я.

Галілея мовчки кивнула.

Десь у самій глибині цієї споруди ховалася таємниця. Я знала це так само впевнено, як і те, що ніч сьогодні буде холодною.

Ми під’їхали до воріт.

Вони вже були відчинені.

Нас чекали.

І поки ми в’їжджали у двір похмурої твердині, я помітила постать, що повільно прямувала нам назустріч. Високий чоловік, закутаний у довгий дорожній плащ, каптур глибоко насунутий на обличчя, ховаючи його від по сторонніх очей. Він ішов упевнено, неквапливо, і з кожним його кроком у мене всередині наростало дивне, гнітюче передчуття.

Я стисло глянула на Галілею – її погляд був холодним, уважним, але без тіні здивування. Вона знала, хто це.

А я… я зрозуміла лише тоді, коли він спинився в кількох кроках від мене і ледь нахилив голову.

Я широко розплющила очі.

– Це… –

Але слів не вистачило.

Серце рвучко вдарилося об ребра, а здивування, гостре, як лезо кинджала, прорізало думки.

Аврелія

Я не могла повірити. Драгомир Кередан.

Він стояв переді мною, загорнутий у важкий плащ, з каптуром, що приховував більшу частину його обличчя. Але я впізнала його одразу. Впізнала б навіть у темряві. Його ходу, ледь помітний нахил голови, з яким він звик оцінювати людей.

Але що він тут робить? Він же залишився у Бібліотеці Богів, й навіть не натякав, що теж збирається в старий корпус Бібліотеки.

Поряд із ним стояв Аргенсір — величезний вовк із густою сріблясто-чорною шерстю. Його проникливі очі світилися, уважно вивчаючи мене. Колись він був на межі смерті — чорна пліснява мало не забрала його життя. Але моя мітка врятувала його. Так, я не приписувала собі порятунок. Я не маю такої сили, це все мітка.