21 розділ

Аврелія

Я стояла над її тілом і не могла повірити, що це справжнє. Що її більше немає. Що Кайла — та, хто була поруч зі мною від самого початку, хто не зневажав мене, не дивився зверхньо, хто був радше сестрою, ніж просто подругою, — більше ніколи не усміхнеться, не озветься до мене, не скаже, що я поводжуся, як вперта дитина, і що світ не такий уже й жорстокий.

Але світ жорстокий.

Бібліотека забрала її.

Я мала зупинити це. Мала помітити, запідозрити, зрозуміти. Я ж була поруч! Як я могла не відчути?!

Тремтячими пальцями я торкнулася її обличчя. Холодне. Чужорідне. Немов не її. Немов це не Кайла, а просто оболонка, що більше не належить їй.

Я притиснула губи до зубів, щоб не закричати.

— Авреліє… — Голос Галілеї прозвучав ніби з іншого світу.

Я не одразу зрозуміла, що вона говорить до мене. Відірвала погляд від Кайли й обернулася.

Кастеліана вже схопили. Його руки зв’язані, його обличчя залишалося спокійним, навіть байдужим. Він не виривався, не пручався, не вимовив жодного слова, не заперечував. Його впевненість лякала.

А от третій. Той, що був у темному каптурі. Його не було. Він просто… зник. Ніхто навіть не встиг помітити, коли. Ніхто не знав, хто він такий. Але я вже точно знала, що він не був одним із Старійшин, бо Кастеліан мовчав. Якби це був хтось із них, він би його зрадив.

Я облизнула пересохлі губи й зустріла погляд Галілеї. Вона виглядала розгубленою, приголомшеною. Я ніколи раніше не бачила її такою.

— Кайла… — прошепотіла я хрипло. — Вона…

Галілея міцно стиснула кулаки, її плечі напружилися.

— Я не знала, — сказала вона. — Не уявляла, що вони…

— Що ви всі, — мій голос став гострим, як лезо.

Її очі спалахнули, вона вже хотіла щось сказати, але стрималася.

Кайлу вбили тут, у стінах Бібліотеки. У місці, яке вона оберігала, як другий дім.

Заради чого?

Я знала відповідь, але не хотіла її приймати.

Жертва.

Це була плата.

Кров Кайли наситила коріння Бібліотеки, і тепер воно пульсувало, неначе жило окремим життям.

Я глибоко вдихнула.

Мені здавалося, що холод, який наповнює мене зсередини, ніколи не мине.

Я більше не могла бути тією Аврелією, якою була ще кілька хвилин тому.

— Авреліє… — Голос Драгомира вирвав мене зі ступору.

Він стояв поряд, серйозний, зосереджений, але в його погляді не було звичної байдужості. Лише стримане співчуття. Веніамін залишався трохи осторонь, його обличчя було темним від люті, а очі — наче буря, що ось-ось зірветься.

— Що тепер? — запитала я, і мій голос був чужим навіть для мене.

— Кастеліана ув’язнять, — відповіла Галілея. — Але…

— Але третій учасник десь там, — завершив Веніамін. — І Кастеліан не скаже, хто це.

— Я дізнаюся, — Галілея стиснула губи. — Тепер це питання не лише Бібліотеки. Я перевірю всіх Старійшин.

Я видихнула й відчула, як мене поглинає порожнеча.

Вже вранці ми мали їхати. Ще кілька годин тому все було інакше. Але тепер… В е перевернулось, наче дитинство завершилось, почалось справжнє, доросле життя.

— Поїздку відкладаємо, — сказав Драгомир.

— Має бути похорон, — прошепотіла я.

І вперше за весь цей час я дозволила собі впасти на коліна біля її тіла й розбитись.

Аврелія

День похорону був тихим, але не спокійним.

Усе Бібліотечне братство зібралося в Залі Пам’яті — місці, де ховали тих, хто віддав своє життя в ім’я Бібліотеки. Кам’яні стіни височіли над нами, наче безмовні свідки всіх трагедій, що тут відбулися. Дощ, дрібний і холодний, стікав по кольорових вітражах, які відображали історії минулих століть.

Свічки горіли на підставках із чорного заліза, кидаючи примарні тіні на обличчя присутніх.

Серед тих, хто прийшов попрощатися, були всі бібліотекарі, гості, які ще не встигли залишити Бібліотеку після нещодавніх подій, та декілька Старійшин — тих небагатьох, хто не був причетний до змови.

Тих, хто був причетний, тримали під вартою.

А третій… Той, хто стояв у тіні… Зник.

Його неможливо було знайти, неможливо вистежити, неможливо навіть визначити, чи справді він був тут тілесно, а не якесь примарне відлуння магії. Ця думка не давала спокою.

Я стояла поряд із Веніаміном, Драгомиром, Ераном і Центаврою. Всі мовчали.

Труна була відкрита. Кайла лежала спокійно, її обличчя було блідим, але не знівеченим. Її руки складені на грудях, а біля них поклали пергамент і чорнильницю — знак її відданості Бібліотеці.

Галілея стояла біля підніжжя труни.

Вона чекала, поки всі займуть свої місця, поки останній шепіт стихне.

А потім заговорила.

— Кайла була однією з нас, — її голос лунав рівно, без коливань, але в ньому була глибока скорбота. — Вона жила Бібліотекою, оберігала її, віддавала їй кожен свій день. Але коли прийшов час, Бібліотека не змогла вберегти її.

Галілея глянула в обличчя кожному з присутніх, ніби закарбовуючи в пам’яті їхні реакції.

— Вона була вбита, — сказала вона прямо. — Не в битві, не випадково. А навмисно. Вбита тими, хто вирішив, що її життя — це ціна, яку можна сплатити за мир.

Люди в залі напружено завмерли.

— Я не збираюся приховувати правду, — продовжила Галілея. — Тому що Кайла заслуговує на більше, ніж мовчання.

Її слова падали, мов краплі свинцю.

— Кастеліан, Семеон і ще один невідомий змовник обрали її, щоб укріпити кордони Бібліотеки ціною її крові. Ми схопили Кастеліана, але третій… зник. Без сліду. Без жодної зачіпки.

Тиша в Залі Пам’яті стала гнітючою.

— Ми більше не дозволимо подібного, — Галілея підняла підборіддя. — Часи змінюються. І Бібліотека змінюватиметься разом із ними.

Я відчула, як холодний клубок у мене всередині починає слабшати.

Це було правдою. Все змінилося. Так, як було раніше, вже не буде.