20 розділ

Аврелія

Ніч була спокійною, майже лагідною. Я стояла біля відчиненого вікна своєї кімнати, вдихаючи свіже повітря, просочене ароматом вогкості та старовинного каменю. Світло місяця лягало сріблястими тінями на підлогу, стіни, мої руки.

Усе виглядало звичним. Так, наче нічого не змінилося.

Та в мене було передчуття.

Я мала виїхати завтра. Це рішення здавалося мені правильним ще кілька годин тому. Але тепер щось глибоко всередині нашіптувало: “Ти ще не все знаєш”.

Коли я повернулася до ліжка, то побачила її.

Записку.

Вона лежала на моїй подушці, хоч я точно знала, що її там не було.

“Опівночі. Серце Бібліотеки. Вхід знаєш.”

Почерк був знайомий.

Кайла.

***

Коли годинник пробив північ, я вже стояла перед важкими дубовими дверима.

Я не вагалася довго. Внутрішній голос казав, що це важливо. Що я маю дізнатися правду, перш ніж піду звідси.

Я знайшла Кайлу біля колони в самому центрі таємної зали.

— Ти відчуваєш це? — пошепки запитала вона, торкаючись темного коріння, що впліталося в камінь.

Я кивнула.

— Воно… живе.

Кайла подивилася на мене й сказала тихо:

— Бібліотека не просто зберігає знання. Вона їх поглинає. А ми… платимо.

— Платимо чим?

— Тим, чого не зможемо повернути.

Вона зробила крок ближче.

— Ти думала, що Бібліотека і чорна пліснява — це різні речі?

Я завмерла.

— Що ти хочеш сказати?

Кайла вдихнула глибше, наче збираючись із силами.

— Бібліотека… це частина тієї ж системи. Вона контролює чорну плісняву. Не відштовхує її, не знищує, а… домовляється з нею.

Я відчула, як похололо всередині.

— Домовляється?

— Є одна умова, за якої пліснява не заходить за кордон Сизиранії.

Я зустріла її погляд.

— І яка ж?

— Плата, — видихнула Кайла.

— Ти кажеш так, ніби знаєш, що це за плата.

Кайла не відповіла.

Натомість вона стиснула мою руку.

— Сховайся. І що б ти не побачила — не видавай себе.

Я не встигла нічого сказати, як вона вже штовхнула мене за одну з колон.

У цей момент я почула кроки.

***

Їх було троє.

Я впізнала Премудрого Семеона та Премудрого Кастеліана. А третій… Третій був у темному каптурі, і його обличчя лишалося в тіні.

Я притиснулася до каменю, затамувавши подих.

— Все готово? — голос Семеона був спокійним, навіть урочистим.

— Бібліотека отримає своє, — відповів каптурник. — І кордони залишаться чистими.

— Ви впевнені, що цього разу вистачить?

— Вона дала присягу, — відрізав Кастеліан. — І вона піде добровільно.

— Добровільно… — Семеон на мить замовк. — Це необхідно. Інакше чорна пліснява знову почне наступати.

— Це плата за мир.

Вони відступили в центр зали.

Я знову побачила Кайлу. Вона стояла перед ними — спокійна, незворушна. Але я знала її. Вона боялася.

— Ти готова? — запитав Семеон.

Кайла підняла голову.

— Завжди.

Вона не відступала. Вона знала, що її доля вирішена.

— Ні, — я ледь чутно прошепотіла.

Кайла повернулася до мене, наче почула.

— Ти мусиш це зупинити, — її губи ледь ворухнулися.

— Я не можу… — я захитала головою.

— Лише ти.

І в цей момент я побачила лезо.

Мій крик розірвав тишу, і я кинулася вперед.

— НІ!

Але було вже пізно.

Срібне лезо ввігналося в її живіт, вправно розрізаючи тканину та плоть. Кайла здригнулася, та не скрикнула. Тільки відкинула голову назад, і я побачила, як її кров стікає вниз, на кам’яний вівтар.

Темні корені Бібліотеки наче ожили. Вони потяглися до теплої рідини, вбираючи її, насичуючись.

Кайла опустилася на коліна, а я впала біля неї, хапаючи за плечі.

— Тримайся! — благала я.

Та вона лише посміхнулася.

— Ти знаєш правду. А тепер — зупини їх.

Її тіло осунулося.

Чорна пліснява, що ще секунду тому загрозливо коливалася на стінах, почала відступати. А двері різко відчинилися.

Галілея увійшла в залу, її очі розширилися від жаху.

— Що тут сталося?!

Я не змогла відповісти.

Галілея підняла голову і різко глянула на Кастеліана.

— Ви… ви зробили це?

— Ми зробили те, що мусили, — холодно відповів він.

— Вбили Кайлу?! Ви… збожеволіли?!

Кастеліан засміявся.

— Ви нічого не розумієте, Старійшино.

Галілея знову подивилася на мене.

— Тікай, — скомандувала вона.

Але Кастеліан уже вихопив кинджал. В цей момент двері відчинилися знову. Драгомир. Веніамін.

Кастеліан зі злістю глянув на них.

— Втрутилися невчасно!

Та перш ніж він устиг зробити крок, кинджал блиснув у повітрі. Галілея випередила його.

Він захлинувся власною кров’ю.

А я вперше за весь цей час відчула… полегшення.

Драгомир

 Вам личить це світло, пане раднику, — голос Естонії лунав м’яко, з ледве вловимою грою ноток, що мали б здатися безтурботними, але прихована напруга все ж проривалася крізь її звичну легкість.

Вона сиділа навпроти за столом у читальній залі Бібліотеки богів, перевертаючи в пальцях тонке пташине перо. Світло магічних ламп, що плавно коливалося під високими склепіннями, відливало в її волоссі золотавим блиском. Очі, завжди надміру зацікавлені, сяяли загадкою.

Я зосередився на книзі перед собою, намагаючись не зважати на її гру.

— Ви хочете сказати, що раніше мені не личило?

Еста схилила голову набік, немов обдумуючи.

— Вам личить багато чого, мій пане. Але світло… так. Світло робить ваш погляд м’якшим.

Я зітхнув і перегорнув сторінку.

— Якщо у вас є справа, кажіть. Якщо ні — припиніть марнувати мій час.

Вона прикусила губу — грайливо, але трохи невпевнено. Її розвага не дала очікуваних результатів, та відступати вона не збиралася.