19 розділ

Аврелія

Я вийшла з кабінету Галілеї, грюкнувши дверима сильніше, ніж мала намір. Глибокий подих не допоміг позбутися відчуття, що мене щойно поставили перед фактом, не давши права вибору.

Ще вчора я могла хоч якось контролювати своє життя, а тепер усе вирішено за мене.

Вітер, що дув коридорами Бібліотеки, був сирим і холодним. Я подумала, що варто провітрити голову перед завтрашньою поїздкою, і ноги самі повели мене до конюшень. Я хотіла побачити Вовка. Його мовчазна присутність була зараз єдиним, що не вимагало від мене пояснень.

Та коли я підійшла ближче, зрозуміла, що не буду там сама.

Центавра стояла біля огорожі, дивлячись на стайню, її руки були схрещені, а чорне волосся розсипалося по плечах, відблискуючи синявою в сутінках. Я вже хотіла розвернутися, та було пізно — вона почула мої кроки і повернула голову.

— Знову шукаєш неприємностей? — її голос звучав рівно, але я відчула в ньому щось більше, ніж просто байдужість.

— Ні, — відповіла, підходячи ближче. — Просто хочу побачити його.

Центавра зміряла мене поглядом, і в її очах майнуло щось, чого я не могла розшифрувати.

— Драгомир завжди любив рятувати дівчат, які цього не просять, — сказала вона майже задумливо.

Я напружилася.

— До чого тут Драгомир?

Вона посміхнулася, але без жодного тепла.

— А хіба ні? Хіба він не носив тебе на руках цієї ночі? Не рятував від біди?

Я відчула, як щось стислося в грудях.

— Не думаю, що це гарна причина для розмови.

— Авжеж, — вона повернулася до стайні, її пальці ковзнули по дерев’яній огорожі. — Просто цікаво, чи ти пам’ятаєш Академію.

Я здивовано глянула на неї.

— До чого тут Академія?

— До того, що ти завжди була в центрі подій, навіть коли цього не хотіла, — вона говорила спокійно, але я відчувала, що під цим тліє щось інше. — І навіть зараз.

Я зробила крок ближче.

— Ти хочеш сказати, що я винна в тому, що сталося?

— Я кажу, що ти знову в епіцентрі. Драгомир, Веніамін…

Її пальці стиснули перила.

— Що з Веніаміном? — запитала я, і Центавра різко повернулася до мене.

— Ти ж бачиш, — її голос став гострішим. — Він більше не той хлопчик, що колись ходив за мною хвостом. Він… змінився.

Я мовчала. Так, Веніамін справді став іншим. Його погляд був інший. Хода. Слова.

І Центавра це бачила. Відчувала.

— Ти ревнуєш? — запитала я, не знаючи, навіщо вимовила це вголос.

В її очах спалахнуло щось небезпечне.

— Не смішно, Авреліє.

— Я не жартую.

Вона різко відвернулася.

— Це не має значення.

Її голос звучав так, ніби вона намагалася переконати не мене, а себе.

Я перевела погляд на Вовка, що стояв трохи осторонь, мовчазний свідок цієї розмови. Його очі світилися розумінням, яке я не могла пояснити.

— Ми всі змінилися, Центавро, — сказала я нарешті.

Вона не відповіла. Лише ще трохи постояла, а потім розвернулася і пішла, навіть не глянувши в мій бік.

А я так і залишилася стояти, все ще відчуваючи її пильний погляд на собі. Її слова… Її тон…

“Ти ревнуєш?”

Я сама не знаю, що мене здивувало більше: її мовчання у відповідь чи той холод, що майже фізично торкнувся шкіри, коли вона відсторонилася.

Центавра завжди була для мене недосяжною, наче зірка на нічному небі. Вона походила зі шляхетного роду, мала все, про що інші могли лише мріяти. Вона ніколи не сумнівалася у своїй силі, красі, значущості.

І ось вона стояла тут… і заздрила мені?

Я похитала головою. Це неможливо.

Це я завжди була в її тіні. Я, яка не мала ні титулів, ні впливових батьків, ні статусу. Усе, що в мене було — це книги та вміння ховатися в їхніх історіях.

“Хто я проти неї?”

Але… вона ревнувала.

Неважливо, визнає вона це чи ні, але я це відчула.

Я провела рукою по обпаленій долоні, і вже не знала, що болить більше — ця мітка чи думки, які не давали мені спокою.

Мені потрібно було хоч на мить відволіктися.

Я підняла голову і подивилася на вовка.

Він лежав у кутку стайні, важко дихаючи, ніби ця ніч забрала в нього всі сили. Його шерсть більше не була скута пліснявою, але вигляд мав виснажений.

Я тихо підійшла, намагаючись не налякати його.

— Ти теж заплутався, так? — прошепотіла, опускаючись на коліна.

Вовк не зрушився, але його жовті очі зустріли мої. Вони вже не горіли люттю, як тієї ночі. Зараз у них було щось інше.

Вдячність?

Я простягла руку, повільно, даючи йому час зреагувати. Він не відсторонився, лише злегка нахилив голову.

Ця істота, яка ще кілька годин тому могла мене вбити, зараз лежала переді мною, спокійна, тиха, майже… приручена.

Я не знала, що означає мій вчинок. Чому саме я змогла врятувати його? Чому чорна пліснява зникла?

— Ти маєш якусь таємницю, правда? — я злегка торкнулася його морди. 

— Це називається доля, — пролунав голос за моєю спиною.

Я здригнулася і різко обернулася.

Веніамін стояв у дверях, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене та вовка з тим виразом, якого я не могла розгадати.

— Ти знову підкрадаєшся, — пробурмотіла я, намагаючись заспокоїти серце.

— Просто ти занадто заглибилася в думки, щоб мене почути, — він пройшов до мене і поглянув на Аргенсіра.

— Що ти хотів сказати про долю?

— Легенда, — Веніамін сів навпроти і провів рукою по своїй шиї, ніби пригадуючи щось. — Аргенсіри приходять у світ не просто так. Це не звичайні вовки. Кажуть, вони є передвісниками великих змін, а ще… вони самі обирають своїх власників.

Я здивовано подивилася на нього.

— Власників?

— Захисників. Напарників. Як хочеш це назви. Але той, кого обирає Аргенсір, пов’язаний з ним до кінця життя.

Я відчула, як холодок пробіг по спині.

— Ти хочеш сказати, що він…

— Обрав тебе, — спокійно закінчив Веніамін. — І тепер у тебе більше немає вибору.