18 розділ

Аврелія 

Коли я розплющила очі, кімната здалася мені незвично тихою. Дихати було важко, наче повітря в ній застигло, наповнене запахом трав і чогось гіркого. У горлі пекло, а рука, де була мітка, пульсувала слабким, але відчутним жаром.

— Ну нарешті, — пролунав голос, від якого я здригнулася.

Повернувши голову, я побачила Кайлу, яка сиділа на краю крісла, закинувши ногу на ногу. Її яскраво-руде волосся впало на плечі, а в руках вона тримала чашку, з якої піднімалася пара.

— Що… що сталося? — прошепотіла я, підводячись на лікті, але знову впала, відчувши, як все тіло наливається важкістю.

— Це я тебе питаю, — Кайла підійшла ближче і поставила чашку на тумбу. — Ти повернулася посеред ночі, без свідомості, вся в багнюці. Драгомир приніс тебе на руках і просто вивалив у кімнаті.

Її погляд був водночас уважним і цікавим, але я відвела очі.

— Драгомир нічого не сказав? — запитала я, намагаючись виграти час, поки в голові трохи проясниться.

— Ні, — відповіла Кайла, сідаючи на край ліжка. — Він був злий, як гроза. Але не став нічого пояснювати. Ти що, посварилася з ним?

— Ні, — збрехала я і тихо додала: — Принаймні, не думаю.

Кайла зміряла мене поглядом, ніби намагаючись зрозуміти, чи кажу я правду.

— То що там сталося? — запитала вона, нахилившись ближче. — Це правда, що ти зустріла звіра, зараженого чорною пліснявою?

Її слова змусили мене напружитися. Вона знала більше, ніж я думала. Але що саме вона чула? І чи можна їй розповідати все?

— Не знаю, як це пояснити, — нарешті промовила я, уникаючи її погляду.

— Спробуй, — її голос звучав майже дружньо, хоча в ньому відчувалася цікавість.

Я подивилася на свою руку. Мітка все ще слабо світилася, як спогад про події минулої ночі.

— Він був… особливий. Не просто звір. І пліснява зробила його своїм інструментом. Але він не був злим.

— Звучить, як казка, — пробурмотіла Кайла. — Ти точно нічого не переплутала?

— Кайло, я бачила його очі, — сказала, несподівано для самої себе. — Там була боротьба. Він намагався опиратися.

Вона нахмурилася, але нічого не відповіла. Мабуть, намагалася зрозуміти, чи я вигадую, чи дійсно вірю у свої слова.

— І що ти зробила? — нарешті запитала вона.

Я відчула, як всередині все стискається. Чи варто було розповідати? Чи зрозуміє вона, що сталося з міткою, і що це означає?

— Я не знаю, — відповіла після довгої паузи. — Просто діяла… інтуїтивно.

— Гм, — лише промовила подруга, підвівшись. — Ну що ж, якщо тобі стане легше, спробуй розповісти все Галілеї. Їй це явно цікаво.

— Галілеї? — я відчула, як серце стискається.

— Вона вже чекала тебе з самого ранку. Сказала, що хоче поговорити, як тільки ти прокинешся.

Кайла підняла чашку з тумби і рушила до дверей, перш ніж обернутися.

— А ще, якщо не хочеш, щоб я втручалася, можеш мені цього не розповідати. Але що б це не було — воно якось пов’язане з тобою. 

Вона вийшла, залишивши мене одну. Я впала на подушки, втупившись у стелю. Що ж Галілея хоче мені сказати?

Аврелія

Коли я постукала у двері кімнати Галілеї, вони відчинилися раніше, ніж я встигла зробити другий удар. Схоже, вона справдвг чекала мене.

— Заходь, — її голос був різкий, холодний, і я відразу відчула, як неприємний морозок пробіг спиною.

Я зайшла в простору кімнату, заставлену книжками і сувоями. Стіл Галілеї був ідеально чистим, що завжди дивувало, враховуючи її роботу з безліччю текстів. Вона сиділа в кріслі, але навіть у цьому положенні її постава залишалася бездоганно прямою. Її сріблясте волосся було зібране у високий вузол, а зелена мантія облягала фігуру, підкреслюючи владність.

— Сідай, — вона кивнула на стілець перед собою, не відводячи погляду від сувою, який тримала в руках.

Я сіла, намагаючись триматися впевнено, але відчувала, що мої руки злегка тремтять. Галілея завжди мала здатність змушувати людей почуватися маленькими і недолугими, навіть якщо вона нічого не говорила.

Старійшина відклала сувій і нарешті перевела погляд на мене. Її очі були крижаними, ніби вони могли пробити тебе наскрізь.

— Що ти встигла накоїти цього разу, Авреліє? — її голос був м’яким, але в ньому звучала прихована злість.

— Я… Я не знаю, — відповіла чесно, хоча ці слова, здавалося, тільки дратували її.

— Звичайно, не знаєш, — вона зітхнула і відкинулася на спинку крісла. — Ти ніколи не знаєш, правда? Але те, що сталося минулої ночі, і той факт, що тепер у Бібліотеці стільки зайвих людей… Це не те, чого я бажала для цього місця.

— Ви про кого? — запитала я, хоча вже здогадувалася, що вона має на увазі.

— Драгомир, Веніамін, Еран і, звісно ж, Центавра, — Галілея вимовила їхні імена з такою неприязню, що я мимоволі стиснула руки. — Вони порушують спокій Бібліотеки. А ти, Авреліє в центрі цього хаосу.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти.

— Я не питаю, що сталося з тим звіром, і навіть не хочу знати. Але твоя мітка — це небезпека, яку ти сама не можеш контролювати, — продовжила вона, з кожним словом дедалі більше напружуючи мене. — І тому я не можу залишати тебе тут без нагляду.

Я здивовано підняла голову.

— Що ви маєте на увазі?

— Я вирушаю до віддаленого корпусу Бібліотеки, — сказала вона, підвівшись. Її постава була такою, ніби вона збиралася виголосити наказ. — І ти їдеш зі мною.

— Але… — почала я, але вона підняла руку, зупиняючи мене.

— Ти будеш моєю помічницею. Окрім того, я хочу, щоб ти була під наглядом. Останнім часом з тобою постійно щось стається, і це перестає бути збігом.

Я відкрила рот, щоб щось сказати, але не знайшла слів. Її холодний, владний тон не залишав місця для заперечень.

— Ми вирушаємо завтра.