17 розділ

Аврелія 

Коли ми вийшли з маяка, повітря було важким і пронизаним гірким запахом річкової води . Драгомир ішов поруч, його кроки звучали важче, ніж зазвичай. Він був напружений, і хоч нічого не говорив, злість читалася у кожному його русі. Його спина була прямою, руки стиснуті в кулаки, а погляд спрямований уперед. Я намагалася не дивитися на нього, та напруга між нами була майже відчутною.

— Я проведу тебе до кімнати, — різко сказав він. — Після цього поговорю з Веніаміном.

Його голос звучав так, ніби він тримав себе в руках лише завдяки неймовірному зусиллю. Я кивнула, нічого не відповідаючи.

Шлях був тихим, але незвично порожнім. Лише коли ми звернули за кут, тишу порушив низький, протяжний рик. Я зупинилася, відчувши, як волосся на потилиці встає дибки.

З темряви виринула тінь. Спочатку я подумала, що це вовк — великий, зі сплутаною шерстю, яка нагадувала застиглий дим. Але, придивившись, зрозуміла: це не звичайний звір. Його тіло було обплутане чорною пліснявою, яка рухалася, як щупальця, і капала слизом. Очі сяяли жовтим світлом, а з пащі стікала густа чорна слина.

— Залишайся позаду, — Драгомир різко ступив уперед, ставши між мною і звіром. Його долоні почали світитися магічним вогнем, але вовк не кинувся одразу. Він стояв, облизуючись, ніби оцінював нас.

— Що це таке? — запитала я, ледве стримуючи паніку в голосі.

— Уявлення не маю, вперше бачу щось схоже , — відповів Драгомир, не обертаючись. — Та схоже чорна пліснява перетворила цю істоту на свою маріонетку.

Звір різко кинувся вперед. Драгомир випустив вогонь, але звір спритно ухилився і напав збоку. Його щелепи клацнули в небезпечній близькості від мене, і я відчула, як його гаряче дихання обпікає шкіру.

— Забирайся назад! — крикнув Драгомир, але в цей момент звір знову кинувся, цього разу на мене.

Я відчула, як мітка на моїй руці запульсувала. Тепло, яке від неї виходило, наче створило невидимий бар’єр. Звір зіткнувся з цією силою і відлетів назад, але не відступив.

— Він намагається дістатися до тебе, — сказав Драгомир, кидаючи на мене тривожний погляд.

— Не вбивай його! — вигукнула я, помітивши, як очі звіра спалахнули страхом, неначе він боровся з прокляттям.

— Ти збожеволіла? — проричав Драгомир.

Але ні, я при своєму розумі, і моя інтуїція кричить, що звір не винен, що його захопили в полон і він намагається вирватись.

Ричання знову прорізало повітря, завібрувало. Звір знову кинувся в атаку, а дракон дістав кинджал і…

Він його убʼє , промайнуло в голові думка, яка не вписувалась у цю ситуацію. Адже це звір смертоносна небезпека, через кого усе навколо може заразитись пліснявою.

Драгомир блискавично вдарив звіра, який видав гучних звук, не то болю, не то люті.

А моя мітка почала горіти вогнем, ще трішки і пропалить плоть до кістки. Чому мітка так себе поводить? Що вона хоче сказати? 

Я не знала, звідки взялася ця впевненість, але діяла, ніби мене вела якась невидима сила.

— Відступи! — крикнула я, та Доагомир не рушив з місця, він навпаки відсторонював мене, прикриваючи собою. 

Та я зробила оманливий маневр і тоді звір кинувся на мене, але тепло мітки на моїй руці вибухнуло потужним світлом. Його лапи зупинилися за кілька сантиметрів від мене, і він завив, не від болю, а ніби від полегшення.

Я простягнула руку, і мітка ніби ожила, випускаючи хвилі енергії. Вони огорнули звіра, пробираючись до плісняви, що поїдала його тіло. Чорні нарости звивалися, намагаючись утекти, але мітка не дозволяла. У повітрі запахло гаром, і пліснява зникла, мов дим.

Звір упав, важко дихаючи, але живий. Його шерсть була мокрою від поту, але чистою.

Я торкнулася його голови, а він обережно облизав мою руку.

— Як ти це зробила? — голос Драгомира був напруженим і здивованим.

Я хотіла відповісти, але світ перед очима почав хитатися. Останнє, що я побачила, — його обличчя, сповнене шоку і страху, перш ніж темрява охопила мене.

Драгомир

Аврелія лежала на землі, бліда, мов привид. Її долоня, обпалена від дії мітки, ледь трималася в моїй руці. Я опустився на коліна поруч, обережно підняв її з холодної землі. Її голова впала мені на плече, і я відчув, як дрібне, крихітне тіло важить більше, ніж мало б.

— Ти що, зовсім здуріла? — пробурмотів я собі під ніс, зиркаючи на це нещасне створіння, що щойно кинулося на смерть заради чортового вовка.

Вовк… Я кинув короткий погляд на звіра, який важко дихав кілька метрів від нас. Його очі більше не світилися жовтим, а шерсть, раніше скута пліснявою, тепер була чистою. Це був не звичайний пес. Аргенсір. Я б не повірив, якби не бачив це на власні очі. Чистокровний вовк, змішаний із собакою, легенда, яку я чув ще в дитинстві.

Кажуть, Аргенсіри приходять, коли світові загрожує щось страшне. Вони не просто тварини, а прокляті й благословенні одночасно. І тепер цей чортівський знак стоїть переді мною, а я навіть не знаю, що з ним робити.

— Драгомир! — голос Веніаміна прорізав тишу, як удар меча.

Я підняв голову. Він швидко наближався до нас, його очі метнулися до мене, потім до звіра, потім до Аврелії в моїх руках.

— Що тут, біса, сталося?

— Вона втратила свідомість, — коротко кинув я.

— Бачу. А що це за тварюка? — Він зупинився, уважно дивлячись на вовка.

— Аргенсір, — відповів я, важко підводячись, тримаючи Аврелію на руках. Її тіло було гарячим, але це тепло не від здоров’я, а від мітки.

— Ти серйозно? — Веніамін підступив ближче, оглядаючи звіра. — Я думав, вони зникли.

— Так думав і я, — кинув я, не бажаючи вести балачки.

— Як ти дозволив, щоб вона втратила свідомість? — з докором запитав він.

— Та пішов ти, — відрубав, глянувши йому просто в очі. — Якби не вона, цей вовчий мутант зараз би перетворив нас обох на корм.

— Це Аврелія врятувала його? — здивовано перепитав Веніамін.