16 розділ

Аврелія

Ранок як зазвичай почався із тяганини томів епохи Ерахонтів. Я виконувала завчені рухи, робила потрібні маніпуляції в бібліотеці, хоч думками була так далеко. Вночі мені знову снилося те кляте пекло. Здавалося, що то був не сон, а я насправді була там, серед жару, болю, попелу. Мої легені досі горять від затхлого, гарячого повітря. Я знову почала кашляти, і це тривало довше попереднього разу. Здалось, що ще трошки і я викашлюю шматок своїх легень. 

Але чому те пекло мене переслідує? Навіщо я їм здалась? Я просто доглядачка бібліотеки. Не принцеса, не нащадок знатної династії, а бібліотекарка.

Зробивши усе необхідне з книгами, і принісши необхідну книгу Премудрому Кастеліану, я нарешті випила стакан води й присіла. Відпочивши, спробувала знайти хоч якусь інформацію про знак Інгніс, та марно. Зовсім нічого нового й корисного.

***

За вечерею слухала як Еста розповідає із неабияким захопленням про Драгомира. Що вона йому допомагала знаходити потрібні книги, і ще безліч непотрібної інформації, починаючи від кольору його очей, закінчуючи тембром голосу. Кайла слухала це й навіть задавала питання, а ще час від часу незрозуміло чому, дивилася на мене. Наче мені не все одно, що Еста без зупинки тараторить про радника. Вихваляє його, й копіює його інтонацію, передаючи його слова, й навіть компліменти адресовані їй. Так, їй, не мені. Мене наче не існує. 

Що це за злість в мені поселилась? Звідки вона? Гіркий комок, який ніяк не могла проковтнути.

— Аврелія, все добре? 

До мене звернулась Кайлі, вона із тривогою дивилась. 

— Ти виглядаєш втомлено.

Так, бо я дуже втомилась. Від невпевненості, від власного безсилля, нерішучості, слабкості, самотності.

— Мабуть, вчора провела бурхливу ніч із Веніаміном Скорпіаром. 

Випалила Естонія й за сусіднім столиком почулись смішки

— Еста, припини нести нісенітниці. –Кайла обурливо дивилась  на Есту, яка задоволено посміхалась.

А я почервоніла, від несправедливого обвинувачення. Та виправдовуватись, сваритись і сперечатись, це як дмухати на полумʼя. Тільки ще більше розгориться. Тому я пішла до своєї кімнати. 

А вечором отримала записку від Веніаміна, в якій було нагадування, що він мене чекає в маяку. 

***

Ніч спустилася на Бібліотеку Богів, загорнувши її в шовковий морок. Крокуючи вузькою стежкою до маяка, я намагалася не звертати уваги на те, як тріщать гілки під ногами і як тіні дерев танцюють довкола мене, створюючи примарні візерунки. Записка Веніаміна здавалася важчою за будь-який том, який я коли-небудь несла в Бібліотеці.

Маяк стояв на віддалі від Бібліотеки, на схилі, що обривом спускався до річки Кальді. Високий, темний силует споруди нагадував сторожа, який пильнує обрій. Його кам’яна кладка здавалася вічною, проте з роками вона вкрилася тріщинами і плющем, що, мов руки часу, міцно охоплював його. У минулому маяк слугував світильником для кораблів, що перетинали річку, але коли королівство перенесло свій торговий шлях, споруда втратила своє значення і стала місцем зустрічей для тих, хто шукав усамітнення чи пригод.

Легенда про маяк була відома кожному студенту Академії. Казали, що в його основі замурована зірка, що впала з неба під час бою богів. Світло цієї зірки мало силу оберігати все живе, але лише тоді, коли його підтримує вогонь чистої душі. Мовляв, коли світ знаходився на межі катастрофи, маяк запалювали, і його сяйво проганяло темряву. Але вже не одну сотню років, ніхто не міг розпалити цей вогонь.

Піднімаючись крутим схилом до маяка, я згадувала, як у студентські роки це місце стало прихистком для невеличкого кола друзів. Веніамін, Драгомир, Еран і Центаври. Вони проводили тут свої вечори, обговорюючи таємниці світу чи вигадуючи плани нових витівок. 

Чому ж саме тут Веніамін назначив зустріч? І взагалі, про що він хоче поговорити? Мене турбувала думка, що ж буде далі? І чи правильне рішення я прийняла, що наважилась пізнім вечором покинути свою кімнату й піти у невідомість…

Коли я дійшла до вершини, помітила, що двері маяка трохи прочинені. Веніамін стояв біля старого кам’яного вівтаря всередині, у центрі великої круглої кімнати, з високо піднятою стелею, крізь яку пробивалося світло зірок. У руках він тримав невеликий пергамент, а його вираз обличчя був серйозним, майже зловісним.

— Ти прийшла, — сказав він, не піднімаючи очей. — Це добре.

Я обережно наблизилася, намагаючись придушити тривогу, яка наростала з кожним його словом.

— Чому ми зустрічаємось тут? — запитала я.

Веніамін підняв голову, і в його очах я побачила щось, чого раніше не помічала: змішання надії та відчаю.

— Бо тут нас ніхто не потурбує, — промовив він. — Ти памʼятаєш пророцтво, що промовляла у ніч Калії?

Я насупилася, намагаючись згадати, але перед очима знову постала та ніч — тьмяне світло, біль, а ще голос, який, здавалося, належав не мені.

— «Вогонь, вода, камінь і зірка — ось чотири елементи, що врятують цей світ», — повторив він мої слова з пророцтва, й у його голосі відчувалося дивне хвилювання. — Аврелія, це не просто слова. Це ключ.

— Ключ до чого? — спитала я, тримаючись на відстані.

— До перемоги, — сказав він, наближаючись на кілька кроків. — Якщо ми не знайдемо спосіб знищити чорну плісняву, вона знищить нас.

— Але як ці елементи можуть допомогти? І як саме їх застосувати? — запитала я, стискаючи пальці так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру.

Веніамін коротко кивнув у бік одного з вікон.

— Вогонь. Він завжди був зброєю проти темряви. Але цей вогонь має бути особливим. Думаю вогонь, це полумʼя дракона.

Він явно знає багато, подумалось мені.

Я подивилася на його руку, яка тримала пергамент.

— Що це?

Веніамін розгорнув його, показуючи мені стародавній текст.

— Це частина карти. Вона веде до, та я не знаю до чого, та думаю, що до чогось дуже важливого.