15 розділ

Драгомир

Я стояв у затіненому коридорі Бібліотеки Богів, чекаючи на Веніаміна, який провів Аврелію. Що неабияк здивувало й залишило неприємний осадок. За роки навчання, він не звертав на неї уваги і неодноразово висловлював своє здивування, й думку про те, що зовсім не розуміє, що я в ній знайшов. Що вона просто людина, звичайна, надто скромна, зажата для мене, зовсім не вражаючої краси. Так, Аврелія Енціана не була типовою красунею. Не відвертою, закритою, скромною. Надто соромʼязливою. Людиною, що для мене як для дракона, було непоборною вадою. Та щось в мені, ще тоді за років навчання в Академії, проснулося, заворушилося, а може й народилося. 

— Здивований твоєю поведінкою. 

Промовив я, коли ми зайшли до вітальні, що примикала до моєї спальні. Вогнище у каміні було запалене, й приємно гріло шкіру. Вогонь, моя стихія. Я підійшов до столика, налив в обидві склянки терпкого вина багряного кольору і ми присіли, як давні друзі. 

Та Веніамін змінився, той хворобливо, блідий хлопчина зник, він навіть уже не храмав настільки помітно як колись. Зараз переді мною був чоловік, загартований роками тренувань, боротьби на полі бою та військової ієрархії. 

— Що саме тебе здивувало? — відповів питанням на запитання Веніамін

— Твоє дружнє ставлення до Аврелії. Багато чого змінилось, погоджуюсь, час - господар долі. Та ти завжди надавав перевагу Центаврі.

— Невже тебе образило, що я проявив трішки шляхетності і вирішив допомогти дівчині? Яка зовсім не розуміє що відбувається.

— Чому ти так певен, що не розуміє? Вона у ніч Калії в залі, промовила пророцтво, те саме, яке ми прочитали десять років тому у забороненому, закритому відділі пророцтв.

У нього були ті самі очі, які я пам’ятав, але в них тепер більше тіней. Щось у ньому було іншим, невловиме, та водночас знайоме, як спогад, що ніяк не відпускає.

— Десять років… — знову промовив я, аби розірвати цю мовчанку. — Ти навіть не уявляєш, скільки змінилось за цей час.

Веніамін тихо зітхнув, розуміючи, що мої слова стосуються не тільки нашої дружби, а й ситуації, що назріла на наших землях. Тут, під відлунням століть Бібліотеки, ми могли говорити вільно.

— Що ти думаєш про плісняву? — спитав я, вдивляючись у його обличчя, намагаючись прочитати всі сумніви, що скупчились у його очах. — І про дивний збіг з пророцтвом?

Веніамін довго мовчав, і це мовчання важило більше, ніж будь-які слова. Він розповів про свої спостереження — як ця темрява розповзається по лісосмузі, знищуючи все на своєму шляху. Його голос став жорсткішим, коли він говорив про власне безсилля. 

— Аврелія, — пробурмотів він. — Невже вона повторила пророцтво слово в слово, так само, як ми його бачили тоді? Звідки вона могла знати? Ніхто, крім нас, не читав того сувою. Невже це справді знак? 

— Знак? Знак чого? 

— Того, що настав час діяти. Драгомире, ти дракон. Хто як не ти і не твій народ може знищити плісняву? Бо вона вже майже на порозі Сизиранії. А щодо Аврелії, то я думаю, що вона є одним з елементів до вирішення цієї проблеми. 

Знову пауза. Ми двоє зробили по ковтку вина і чекали продовження. 

Та ніхто з нас не говорив, а обдумував ситуацію. Це нагадувало в гру у шахмати, де потрібно наперед прораховувати ходи. Це засмучувало мене, бо ми ж були друзями, цілих пʼять років в Академії, як не розлий вода. Я ще раз подивився на хлопця, ні, чоловіка, він преобразився, навіть заїкання зникло. 

З шумом відчинились двері й до кімнати зайшов Еран. Він був неприродньо збуджений, мабуть, знову грається одурманюючими травами. І так, до мене долетів аромат тютюну, з додаванням «радісних» як їх називав Еран - трав. А за ним зайшла Центавра. Вона зняла з голови каптура, її важкі темні локони виблискували в світлі полумʼя каміна. 

— Я так і знав, що ви уже тут

***

Ми піднялись з Веніаміном, бо так годиться у присутності дами. Помітив я те ж здивувування на обличчі Центаври, при вигляді Веніаміна, яке було і на мості, годину тому. 

— Давно не бачились. — промовила вона, явно не мені і пройшла до вільного крісла.

— Десять років. — озвучив Веніамін, неначе вирок.

Невже ми троє не бачились десять років? Але чому? Невже не знайшлось хоч однієї години, щоб просто зустрітись, поцікавитись як життя? Ми ж справді були близькими у роки навчання.

Хоч Королівська Академія не єдина де я навчався. Спочатку був Дракстаун, де я вчився разом із Даримиром, уже Владикою драконів. 

А в Королівстку Академію Сизиранії я вирішив поступити під впливом зацікавлення прадавньою історією, а де як не в Бібліотеці Богів її вивчати.

Я помітив всього один погляд, який кинув Веніамін на Центавра, такий, де читається біль, розчарування, поєднане із бажанням. Та дівчина ніколи не опускала свого погляду до Веніаміна, жодного разу.

Я піднявся, й налив Центаврі келих вина. 

— А мені? — Еран, він теж змінився, і не в ту сторону як Веніамін, який явно працював над собою й боровся з фізичними вадами.

Чомусь Еран навпаки, подався, постарів, на його скронях проступила сивина, а під очима сині мішки. Що ж його так вимучило? Чи хто? Він хоч і не визнаний син короля, та займає високу посаду в королівстві - очолює секретну службу та безпосередньо керує найкращим підрозділом королівських шпигунів.

— А тобі уже досить. — не хотів загострювати ситуацію. Та моя інтонація була жорсткою.

— Звісно, зʼявився святий Веніамін, і Еран уже нікому не потрібний! — і божевільний сміх одурманеного Ерана, лунав у кімнаті.

І за роки навчання в нас були такі моменти, сварки. Та ми їх долали на черговій вечірці з красивими адептками.

Вен, не піддався на провокацію, а навпаки, піднявся й налив Ерану. Який одразу відмив вина.

— Міцнішого нічого немає?

Усі проігнорували Еранове запитання. А от він сам, ніяк не міг вгомонитися. Бо піднявся, надто різко й розлив залишки вина.