14 розділ

Веніамін

Я повільно йшов у глибину лісу, під ногами хрустіла напівмертва трава, що здавалася пересохлою оболонкою себе самої. Повітря було густе, просякнуте темрявою й солодкуватим смородом, який, здавалося, був присутній навіть на моїй шкірі. Попереду мерехтів безжиттєвий простір — місце, де пліснява вже взяла гору. Тьмяна, мовчазна маса розповзалася від коренів дерев до гілок, поглинаючи кожну краплю життя.

Я стояв і дивився, як цей чорно-сірий слиз повільно вгризається в живе дерево, висмоктуючи з нього життєву силу. За хвилину воно втрачало колір, мов згасаюча свічка. Дерева, трава, навіть вода в невеликій лісовій річці — усе, до чого доторкалася пліснява, помирало.

– Ліс більше не дихає, – сказав я тихо, навіть не знаючи, чи хтось почує. Слова, здається, просто розтанули в густому тумані. 

Я так і стояв, оціпенілий жахливою картиною смерті. Поки не підійшов мій заступник, Мерон. Він теж мовчки дивився на болючу картину перед нами, напевне відчуваючи той самий страх і відчай, що і я. Не можливо дивитись на це страхіття й не відчувати страху. Я не мав так близько підходити до зони ураження. Батько як дізнається, буде злий та придумає мені нове покарання за непослух. Та мені потрібно було бачити це на власні очі. Я хотів знати де саме вона зараз, як близько до кордону, з якою швидкістю рухається. 

– Як нам її  зупинити,  Веніаміне? – сказав Мерон нарешті, зловісним тоном, що змушував мене виринати з власним невеселих роздумів.

Я лише знизив плечима, бо не знав що відповісти, та й не було відповіді. Безсилля стискало мене, як кайдани. Думка, що наші зусилля не значать нічого перед цією чорнозлою силою, була болючою й водночас правдою.

– Але хтось мусить знайти спосіб, – прошепотів я, майже благаючи самого себе.

Зненацька один із моїх воїнів приніс мені листа. Я здивувався, що він наважився зайти так далеко від кордону. Та побачив печатку Драгомира Кередана й зрозумів, що його спонукало, це ж лист від першого радника Владики драконів. Розгорнувши, я швидко пробіг очима рядки. Запрошення до Бібліотеки Богів, дата й час — ніч Калії. Проте я вже спізнився. 

Я глянув на позначку Ігніс, яка мовчки мерехтіла, і зрозумів — настав час діяти. Мені потрібно  до Бібліотеки Богів та поговорити з друзями.

Коли повертався до кордону, то ще відчуваючи за спиною пронизливу тишу зони ураження. У лісі вже не співали птахи, не було чути ні шелесту листя, ні потріскування гілок під лапами звірів. Чорна пліснява залишала за собою мертву пустку, яку ніякі сили природи не могли відновити.

На підході до кордону переді мною відкрилася військова лінія — кращі загони королівства Сизиранії, кожен із воїнів був частиною цього живого, добре організованого ланцюга. Наші військові сили були побудовані за стародавніми традиціями, які вчили нас боротися з будь-якою загрозою, хоч жодна з минулих битв не могла зрівнятися з тим, що ми зараз спостерігали.

Королівська армія була розділена на кілька головних підрозділів. У кожному з них тисячі солдатів, готових до оборони кордонів Сизиранії. Основний підрозділ — “Стражі полів”, досвідчені піхотинці, які виросли в цих місцях і знали їх, як свої п’ять пальців. Їхні командири служили не одне покоління, а їхні сім’ї впродовж століть передавали військове ремесло з рук у руки. Саме вони стояли в перших рядах біля лісосмуги, з тривогою в очах, розуміючи, що відступу не буде.

Поруч розташувалися загін кінних розвідників “Орлиний Зір”. Вони відзначалися надзвичайною швидкістю і вмінням діяти злагоджено навіть на обмеженій території. За ними стояли “Чорні Вовки” — загін, спеціалізований на нічних місіях. Їхній командир був відомий своїми вміннями вести партизанську війну, і вони вже провели чимало операцій. 

Самі воїни, здавалося, перетворилися на невід’ємну частину цієї землі, настільки були рішучими в захисті своїх кордонів. Хоча ми були військом, нам бракувало чіткого плану дій щодо боротьби з пліснявою. А ще більше — впевненості в тому, що такий план взагалі можливий.

Мій заступник Мерон підійшов ближче, оцінюючи вираз мого обличчя.

– Ви справді поїдете до Бібліотеки Богів, Веніаміне? – запитав він, нахмурюючись. Його очі, хоча й залишалися поважними, виказували тривогу. — Хто тоді керуватиме обороною? Що буде з нами, якщо пліснява піде вглиб королівства?

– Це рішення, далось мені не легко, – відповів я, відводячи погляд від зони ураження. – Але, можливо, це єдиний шанс отримати відповідь на питання, які нас необхідні.

— Мерон, мій батько і наш головнокомандуючий зараз у столиці. І у його відсутність керую військом я. А у мою відсутність, я назначаю тебе. 

Мерон мовчки кивнув, видно було, що він розумів. Я знав, що залишаю їх у руках достойного командира, інакше не дозволив би собі навіть подумати про від’їзд. 

Я  знову глянув на свою руку, на якій мовчки горіла позначка Ігніс. Щось у її мерехтінні нагадувало мені, що час не чекає. І що я прийняв правильне рішення, що мені потрібно саме туди.