13 розділ

— Як завжди, ми останні, — сказав Еран, підійшовши ближче, і його очі хитро зблиснули. — Чи, може, найважливіші гості залишаються наостанок?

Драгомир відповів йому коротким кивком, але мовчав. Я помітила, як Центавра нервово оглянулася довкола, ніби шукаючи когось чи щось. Її обличчя було майже непроникним, але я вловила нотки тривоги.
 

Дуже неочікувано, та на мості зʼявилась висока фігура Галілеї, вперше вона тут, за роки мого перебування в Бібліотеці. Невже теж буде підпалювати листок із бажанням?А ще з нею темна фігура чоловіка, якого я ніяк не могла впізнати. Хто ж це такий? Вони повільно йшли й розмовляли.  

— Аврелія Віндсор, я памʼятаю тебе. Здається ти колись вʼязалась за Драгомиром. 

Насмішка у голосі Ерана , дуже дратувала, так і хотілось стукнути його. Чи краще з мосту штовхнути. 

— А я не памʼятаю такого, — такого ж справді не було. 

Чи він просто бажає порушити мою рівновагу? 

Центавра чомусь показово відвернулась, демонструючи свою класову перевагу наді мною, а я старанно намагалась передати, що мені байдуже. 

— А ще у ніч Калії, хтось вирішив пожартувати над нами? — Еран дивився на мене з погрозою.

Щось я не розумію, що він несе? Це як я над ними жартувала? 

— Одного разу я був присутній під час допиту жартівника, бунтівника, який посмів зібрати однодумців і вчинити напад на одного з впливових містян та підпалити столичний архів. Це була досить незвична ситуація — зазвичай такі люди ретельно приховують свої наміри, але він не тільки не намагався втекти, а й вийшов на вулиці зі своїми послідовниками, відкрито виступивши проти влади.

На допиті він поводився зовсім не так, як інші. Замість того, щоб злякано чекати вироку, він посміхався і жартував, мовби ситуація не стосувалася його. Його слова були наповнені гіркою іронією, а очі — зухвалим блиском, який кидав виклик кожному, хто був присутній у кімнаті. Він ніби знав щось, чого не знали ми, і це робило його ще небезпечнішим.

Допит тривав годинами, але бунтівник не втрачав самоконтролю. Коли його звинувачували в змові, він тільки знизував плечима й кидав якісь безтурботні фрази, які лише дратували допитувачів. Його спокій лякав більше, ніж агресія. Здавалося, що він зовсім не переймався тим, що його чекає — чи то ув’язнення, чи щось гірше.

Зрештою, йому висунули остаточне звинувачення, але навіть тоді він не просив помилування. Замість цього він старанно виводив з рівноваги всіх у кімнаті:

“Ви думаєте, що це кінець? Ви справді вірите, що я один? Що як тільки мене не стане, все повернеться до звичного порядку? Ви не розумієте головного — вже пізно. Ідея жива, і вона пошириться так, як вогонь по сухій траві”.

Його забрали до камери, але навіть тоді він продовжував жартувати, кидаючи насмішливі репліки охоронцям, ніби знав, що на нього чекає дещо більше, ніж ув’язнення. Можливо, він розраховував на втечу або вірив у те, що його друзі спробують звільнити його. А може, просто прийняв свою долю і грав свою роль до кінця.

Наступного ранку його не стало — охоронці заявили, що він помер уночі за загадкових обставин. 

— Еран досить. 

Лід в голосі Драгомира звучав в повітрі і після того, як він замовк. 

— Драгомир…

А тепер лід зазвучав у голосі Центаври. Вона говорила з попередженням до Драгомира. Як я зрозуміла, через те, що він хотів захистити мене? Чи що це відбувається з ними? Вони щось собі знають троє, а я просто випадковий учасник їхньої гри. І це лякає, це наче мене кинули у акваріум до піраній, де такій як я, не можливо вижити.

— Ми маємо дізнатися правду. Час не чекає нас. Чи ти готовий пожертвувати всім через…

Вона нарешті глянула на мене, та так, наче перед нею стояла, навіть слова не підберу, бо її погляд показував огиду до мене. 

— Погоджуюсь з Центаврою, треба нам поспілкуватись ближче з доглядачкою Бібліотеки. І у мене неабиякий досвід у таких справах. 

І щось підказувало мені, що це правда. Що він особисто допитав багато людей і не тільки. На якусь мить його очі блиснули від вогнику пролітаючого бажання, і цей блиск був як у хижаків. І я не хочу з ним ближче спілкуватись, і я нічого не знаю, й нічого не зробила. В мені наростала паніка, яку я ніяк не могла вгамувати. Як і захиститись від цієї трійки. 

І тут в мене виникло запитання. Драгомир, мені друг чи ворог? Щодо Центавра та Ерана таких питань не виникало. 

— Еран, я сказав, досить.

Моя мітка Пітьми Ігніс, що на руці й прикрита довгим рукавом плаща кольору опалого листя, наче вогнем спалахнула. Біль пронизував долоню, пальці й просувався вгору по руці.  Що це таке? Чому це зі мною відбувається? Я завмерла, борючись із болем та слізьми, які намагались вирватись. Добре, що надворі темно, і я у осінньому, сірому капелюшку, що прикриває обличчя.

— Яка зустріч, друзі, так радий вас бачити! 

Через біль, я не одразу побачила, що до нас підійшла Галілея з… як виявилось з Веніаміном. Син воєначальника Сизиранії, який не здавав свої позиції в королівстві, й міцно тримав воєнні сили королівства у залізному кулаці. Веніамін, його єдиний син. І зараз він здається, теж займав якусь посаду у війську. Та от не пригадаю яку, щось про нього говорила Еста. Виявляється, треба уважніше слухати плітки, щоб усе знати. 

— Веніамін, щось ти із запізненням, ми уже втратили надію тебе побачити. 

Драгомир підійшов до друга і простягнув руку, а Веніамін у свою чергу простягнув свою, й міцно стиснув.

Клата темрява не дозволяла роздивитись його як слід. Та я все одно побачила, що він змінився, змужнів, і постава була іншою, він не сутулився як колись, не ховався у тіні друзів, а гордо стояв розправивши плечі.

— Справи у війську, й на межі з лісосмугою, сам знаєш.

Мабуть, Драгомир знав, а от я -ні, що ж там на межі з лісосмугою відбувається?

Та і навряд вини мене проінформують.

Галілея почергово дивилась на кожного учасника, на мені її погляд затримався.