12.0

Аврелія

Вечір був тихий і прохолодний, місяць Каланти вже яскраво сяяв на небі, освітлюючи доріжки, що вели до мосту. Я і Кайла йшли поруч, наші кроки ледь чутно лунали під тінями дерев, а ніч здавалась нескінченною і чарівною. Вона мовчала, заглиблена у свої думки, і це було звично. 

Я поглянула на неї, наче шукала у її обличчі відповідь на всі ті запитання, які крутилися в моїй голові. Ми вже давно не говорили відкрито, і кожна з нас знала, чому. Присяга була сильнішою за будь-які слова.

— Багато сьогодні бажань спалять на мостах, — мовила я, намагаючись розпочати розмову. — Думаєш, хоча б одне здійсниться?

— Час покаже, — відповіла вона, стискаючи в руці листок, на якому було написане її бажання. Голос Кайли був трохи затуманений, мовби далекий від цієї реальності. — Ти ж знаєш, ми не повинні знати все наперед, навіть якщо маємо ключі.

Я кивнула, розуміючи прихований зміст її слів. Так, ми володіли ключами, але іноді це було більше тягарем, ніж даром. В Бібліотеці Богів було багато відповідей, але чи дійсно ми хотіли їх знати?

— А як ти, Аврелія? — тихо запитала вона, раптово повернувши до мене погляд. — Все ще відчуваєш тягар обов’язків?

Мені здалося, що в її очах промайнув сум. Можливо, вона знала більше, ніж хотіла б сказати.

— Відчуваю. Іноді навіть не можу дихати від цього тягаря, — зізналася я. — Але ж це те, чого ми хотіли, правда?

Кайла усміхнулася, але ця усмішка була гіркою. Ми пройшли ще кілька кроків мовчки, доки вона не промовила:

— Ти бачила сьогодні Драгомира?

Це питання застало мене зненацька.

— Так, — відповіла я, намагаючись не показати, як сильно мене зачепило це ім’я. — Він виглядав задумливим. Як завжди.

— Він не просто задумливий, — мовила Кайла, обернувшись до мене. — Я бачила, як він дивився на тебе. І знаєш що? Він намагається щось зрозуміти. Або когось.

— Мене? — я здивувалася, намагаючись відвести погляд, але її очі проникливо досліджували моє обличчя. — Він… просто цікавий, ось і все.

— Цікавий, але не тільки. Може, він хоче більше дізнатися про те, що не може бути сказане. — Вона зробила паузу, ніби намагалася зібрати думки. — Ми всі знаємо, що він ближчий до Старійшини, ніж хтось інший. І він прибув сюди не просто так, а щоб знайти відповіді.

Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Слова Кайли, як і сама дівчина, сьогодні дуже дивні та загадкові. Наче вона знала більше, ніж могла сказати й старанно натякала, підказувала. Та я зовсім нічого не розуміла, й ще більше заплуталась. 

Ми дійшли до мосту, і холодний вітерець ледь не вирвав мій листок з рук. Я обережно розгорнула листок, який уже міцно тримала, і на мить затримала подих, ніби це просте діяння могло змінити долю. Довго думала, що написати, але зрештою з’явилися прості слова: “Залишся поруч зі мною”. Це бажання було одночасно відчайдушним і щирим, і таким наївним, це було скоріш поривом. А імені потреби писати не було, бо моє серце і так знало, про кого йдеться. Вогонь поглинав мої слова, і я затамувала подих, спостерігаючи, як вогняна стихія стає яскравішою.

Міст, на якому ми стояли, був старовинним і витонченим, ніби зітканий зі світла та тіней. Арки плавно вигиналися над тихою річкою, а поруч, під його опорами, мерехтіли ліхтарі, відбиваючись у темній воді. Ближче до кінця мосту зібралися учні Академії та працівники Бібліотеки Богів, які прийшли виконати ритуал. Одні сміялися й розмовляли пошепки, інші стояли мовчки, немов занурені в свої думки. У повітрі витав легкий аромат диму від запалених бажань, і яскраві язички полум’я нагадували про надії, які зараз летять до річки.

Я відірвала погляд від свого листочка який палаючи, майже долетів до річки і побачила його. Драгомир стояв неподалік, підпираючи перила мосту. Він здався мені самим уособленням спокою, з розсіяним, але пронизливим поглядом, який спостерігав за всім, ніби оцінюючи кожен рух, кожен жест. Наші очі зустрілися, і в його погляді було щось таке, що я не могла розшифрувати.

Я зробила крок до нього, відчуваючи, як серце в грудях б’ється швидше. Він ледь помітно всміхнувся, мовби чекав, що я підійду.

— І яке бажання ти написала? — тихо спитав, не зводячи очей.

Я завагалась, бо знала, що не повинна говорити про це, адже традиція вимагала залишити бажання невимовленим, але в його погляді було щось, що спонукало до відвертості.

— Не можна говорити, — нарешті прошепотіла, намагаючись усміхнутися. — Інакше воно не здійсниться.

— Хм, мабуть, так. — Драгомир трохи нахилив голову, ніби вивчаючи мене, а потім додав: — Тоді скажи хоча б, для кого воно було.

Це питання застало мене зненацька, і на мить я розгубилася. 

— Для того, хто не знає, наскільки він важливий для мене, — тихо відповіла, дивлячись йому в очі, які почали запалюватись вогнем, зовсім так само, як щойно палахкотів листок з бажанням.

Він на мить замовк, і на його обличчі з’явився вираз, який я не могла розгадати. Наче між нами пронісся холодний вітер, зносячи всі недомовленості й залишаючи тільки істину. 

Невже він знає моє бажання? В мені прокинувся сором, за власні бажання? Це трохи дивно. Я не маю соромитись себе й своїх бажань. Але коли я бачу його, то це відбувається.

Кайла махнула мені рукою, показуючи що йде до Веслава з Естою, які голосно розмовляли між собою, мабуть знову сперечалися, вони це люблять.

Я стояла, поглядаючи на Кайлу, що рушила до Веслава з Естою, і вже готувалася повернутися до Драгомира, коли поруч з нами з’явилися дві тіні. Еран та Центавра наблизилися до мосту з легкістю та невимушеністю, властивою тільки їм. Еран, з невеликим усміхом, ніс у руках невеликий згорток, а Центавра, закута в темну накидку, яка мерехтіла у світлі ліхтарів, мов зоряне небо, здавалася трохи стривоженою